— Поговори з ним, Олесю… Чи з нею? А може, просто з собою
— Олесю, ну будь ласка… Він же там розіб’ється! — голос матері тремтів від сліз.
— Мамо, звідки ти взяла?
— Ти ж знаєш! Він же ще зовсім хлопчина! — мало не скрикнула Галина Михайлівна.
— Йому двадцять п’ять. Через місяць. Хлопчина… — Олеся стрималась і, щоб не кричати в трубку, тихо видихнула. — Гаразд. Подзвоню йому…
Вона скинула дзвінок і стиснула губи.
«Женько, Женько… Лише про нього й розмови. А я? Я — просто фоновий персонаж, статист у чиїйсь драмі. Олеся доросла, Олеся самостійна, Олеся не плаче, отже, і не страждає. Хіба ж мати питає — як я, що у мене…»
— У неї це почалося після смерті батька, — розповідала Олеся подрузі Софійці, крутячи ложку в чашці кави.
— Горе, стрес, туга, — кивнула Софійка. — Але минуло вже два роки…
— Ось саме тому! А вона наче вчепилася за нього, за Женю, як за останню рятівну соломинку. Її теперішнє життя — це він. Наче вона обнулилась.
— А ти?
— А я? — Олеся криво посміхнулась. — Я поряд, але не в рахунку. З братом у них якийсь особливий зв’язок. І хай би, якби вона не перетворила його на нездоровий контроль. Він молодший за мене всього на два роки, а вона в нього, як з дитиною: і нагодує, і вкриє, і думки його вгадає…
— Він, певно, на батька схожий?
— Усі вони на нього схожі — і Женя, і татові шкільні фото. Тільки в мене, мабуть, інша ДНК.
Олесі було двадцять сім. Працювала в юридичній фірмі, знімала однушку в старому будинку біля метро Лук’янівська. З особистим життям було… ніби є, але не дуже. Після пари невдалих стосунків вирішила поки припинити спроби знайти сім’ю і зосередилась на собі.
Женя був іншим. З дитинства — млявий, неуважний, не любив напружуватись. Школу ледь закінчив, вступив туди, де «не треба математики». Тато тоді ще був живий, поговорив з ним по-чоловічому, і він, хоч і неохоче, але визначився.
Потім — смерть батька. Важка, несподівана. Мати немов розпалася навпіл. Хворіла, літала по лікарях, сльози, таблетки, молитви. Робота ледь не звалилась. І на цьому тлі Женя став її єдиною відрадою.
Хлопчик-утіха. Хоча хлопчикові давно вже дорослий.
Він влаштувався на роботу. Гроші в будинок приносив небагато, зате на вечерю завжди приходив, а потім — у крісло, до комп’ютера. Там і життя. Але дещо змінилося, коли в його житті з’явилась Мар’яна.
На Новий рік Олеся приїхала до матері. Женя, не відводячи очей від телефона, переписувався. Посміхався, бубонів щось не до слова. Олеся зрозуміла — закохався. І навіть зраділа.
А ось мати була напружена.
— Ти б бачила його! — причитала Галина Михайлівна, коли вони залишились удвох на кухні. — Раніше з ліжка вранці не підведеш, а тепер працює, як віл. У вихідні — підробітки, увечері в офісі. Все для Мар’яни! Все для «майбутнього». Персня їй хоче купити, квіти, ресторани… І навіть копить почав!
— Мамо, і що тут поганого в тому, що він дорослішає? — Олеся втупилася в матір. — Ти ж цього завжди хотіла.
— Але ж не так! Вони ж куди тільки не їздили! То в гори, то на каное… Якийсь екстрим! А щобщо трапиться? Я ж сама залишусь…
— Мам, ну не можна ж тримати людину під скляним ковпаком, — Олеся похитала головою. — Він живе. Це нормально.
Минуло ще трохи часу. Олеся сиділа в кафе, їла борщ, коли на телефоні заміряв екран — «Мама». Вона зітхнула і натиснула «відповісти».
— Він не ночував удома, Олесю! Ти розумієш?! Пішов до неї, попередив, але я сподівалась, що не залишиться…
— Мам, йому майже двадцять п’ять. Він дорослий. Це ж нормально в стосунках…
— Для мене він дитина! Я не спала всю ніч. Поговори з ним, прошу. Він мене не слухає. А тебе — послухає.
Олеся вдихнула. Обіцяла, звісно. Але подумала — а варто? Може, з ним треба говорити не як старша сестра, а як дорослий з дорослим. Або ж взагалі не втручатися — він сам розбереться.
Потім пішли нові теми. Кінь. Верхові прогулянки. Катастрофи, вигадані материною уявою.
— Він собі шию зламає! — ридала мати по телефону. — Чи хребет! Хай би вже вона сама їздила. Він навіщо?!
А потім — похід. Осінній. Із наметами.
— Він же простудиться! — кричала Галина Михайлівна. — У нього ж імунітет слабкий! А що, як ведмідь? А що, як кліщ?! А ти, Олесю, вже поговори з ним! Він лише тебе слухає!
— Знаєш, — поскаржилася Олеся Софійці, — я вже не сестра, а диспетчер між двома вогнями. Мама каже — передай йому. Він каже — передай мамі. А я — посередині!
— Може, він і справді скоро поїде? — замислено промовила Софійка.
— Я йому так і сказала: одружуйсяОлеся зрозуміла, що щастя починається зі свободи — від страху за інших і від потреби контролювати їхнє життя.
