Поговори зі мною, Пончик
Не бійся, Пончик! Все гаразд! Вони ще трішки покричать і перестануть… Ну, мабуть…
Яринка міцніше обійняла свого пухнастого друга і заплющила очі. Вона ж не мала боятися, бо вже велика. Так бабуся Надя казала. Раз тобі пять доросла вже, каже. Для всіх стала “старшою”. Навіть плакати перестала, коли їй укол робили, соромно ж. Але з Пончиком бути малою можна було скільки завгодно. Він увесь її бачив: і веселою, і засмученою, і коли точка на коліні, і коли морозиво розтануло на рукаві. Пончика їй подарувала мама ще на перший день після народження. Кумедне, трохи косолапе ведмежа. Йому можна було розказати що завгодно. На відміну від Софійки, найкращої подружки Ярини, що завжди бігла і розповідала виховательці. А Пончик тільки дивився своїми круглими очима, мовчав, але точно розумів усе. А ще й заспокоїти міг, коли страшно, як зараз. З ним добре. Мякий і рідний.
А мама з татом теж свої, але коли так кричать один на одного стають, мов їжаки, колючі. Так Яринка пояснити не могла, але здавалося: по всій домівці виростають дикі троянди з величезними колючками як у тій казці про Сплячу Красуню. І не підійдеш близько, кричати марно. Не могла Яринка зрозуміти, чому батьки сваряться. Всі ж великі, які в них можуть бути образи? Дорослі ж вони мають домовлятися, казала бабуся Надя. Хоч слова не пригадала, а от що треба шукати “спільну мову” так. Може, у них не образи, а вже справжні образи, дорослі такі? Яринка думала, що великі образи, певно, дуже страшні. Бо її дитячі образочки після сварки з Софійкою робили так дошкульно й гидко, що навіть морозива не хотілося тільки плакати. То що вже казати про великі?
Яринка відкрила очі, прислухалася тихо. Мабуть, все. Мама пішла до ванної плакати, а тато сидить сердитий на кухні. Пора. Яринка встала з підлоги за спинкою ліжка і глибоко зітхнула. Кімната в неї гарна. Мама з татом довго обирали шпалери й меблі, питали, що хоче. Біла ліжечко й рожеве покривало, красивий шафа, де вмістився цілий “гардероб”. З іграшками така завала, що й не згадати всіх! Йти звідси не хотілося ніколи. Тут затишно. А зараз спокійно. Пончик дивився на неї, і Яринка ледь не заплакала:
Добре, я йду. Ти тут чекай, я сама.
Дбайливо поклавши ведмедика на подушку, Ярина ковзнула до ванної. З мамою завжди складніше. Двері, як завжди, зачинені. Яринка легенько постукала:
Мамо?
Що?
Можна до тебе?
Двері відчинилися. Мама сиділа на бортику ванни, губи посиніли від сліз.
Що сталося? В туалет треба?
Ні. Просто до тебе.
Яринка стримала подих і ступила в ванну. Не любила такі хвилини. Зараз мама буде сльози витирати, обіймати й обіцяти, що все буде добре. А Яринка плакатиме не від жалю, а бо достеменно знає: “добре” вже не стане. Бо так завжди. Добро по трошки, як каже Софійка: день-два, і знов чагарники з колючками…
Ярина витерла сльози і сіла поруч.
Нащо?
Що саме, золотко?
Нащо ви так сваритесь? Якщо не любите може, треба жити подалі, як бабуся Надя казала? От ми з Софійкою, як сварилися, то голову одна одній не крутили, просто не спілкувалися деякий час. Так і не посваритися.
Оксана заклякла, дивлячись на доньку. Яринка до цього разу ніколи не питала таке. Оксані здавалося вони з Ігорем сваряться тихо, щоб донька й не помічала.
Яринко, чому ти так кажеш? Я кохаю тата…
Ти не щира, мам. Якби любила не так кричала б. Ти ж на мене не кричиш, правда?
Мама замялася. Як пояснити пятирічній дитині, що стосунки непроста штука? Що крик не завжди злість… Чи навпаки?
Може, треба подумати над своїм поводженням, так бабуся казала. Ярина змахнула мамині сльози з щік.
Це теж Надія Іванівна тебе вчить?
Ага! І добре каже. Я з Софійкою вже давно не сварюся, хіба іноді, коли вона на мене виховательці жаліється.
Яка ти доросла стала Оксана обійняла донечку.
Ні, мам, я ще маленька. Якби була дорослою не боялася б так.
Чого ти боїшся, зайченя?
А раптом наступного разу так посваритесь, що розійдетесь! Підете кудись, де тихо… Не можна ж завжди там, де погано? Тобі теж погано, мам?
Погано Ти боїшся, що ми покинемо тебе? Виїдемо й залишимо саму?
Так… Яринка розплакалась. А залишиться тільки Пончик. Якщо він ще загубиться як тоді, в таксі? Я одна зовсім, а бабуся казала, що не зможе тепер мамою бути вже старенька…
Яринко, сонечко!… Я тебе ніколи не покину, запамятай це. Ти моє серденько!
І що? Коли ви галасуєте, про мене забуваєте…
Оксана прикусила губу. Дитина права. У ті хвилини нікого і нічого, лише біль і образа. Всі слова розлітаються, як острівці по кімнаті. Коли це почалося?
З Ігорем вони познайомились на другому курсі в університеті у Львові. Оксана бігла коридором, запізнювалася на іспит, і збила з ніг довгого, худого хлопця. Його окуляри розлетілись, а вона тільки вибачилась на ходу.
Вибач! крикнула, залетіла до аудиторії і здала іспит на відмінно. Виходячи, вже пританцьовувала. Літо, попереду канікули, Чорне море…
Хлопець трохи примружено усміхнувся:
Привіт, швидкий потяг! Знову кудись мчиш?
Він її так і називав мій потяг. Особливо, коли вона ображалась.
Пихкаєш так кумедно! Навіть сердишся не можу!
А яка кумедія була, коли народжувала Яринку, а він гукнув акушерам у родзалі у Тернополі:
Не пихкай, Потягу, тужся!
Коли він перестав так називати? Коли почалася ця злість, ці крики?
Мамо?
Що, зайцю?
Вам погано разом, еге ж? Образились?
Оксана перебирала кучері донечки золотаві, в тата. Вона так мріяла, щоб у доньки були татусеві локони.
Тільки б не мої три волосини на вітрі, жартувала.
Ой, чудові в тебе коси! сміявся Ігор.
Думками Оксана поверталася до всього найкращого. Вернула Яринку, її перші кроки, перше слово, першу поїздку всією родиною в Карпати. Перша премія після декрету. Він тоді спік торт, хоч на кухню зазвичай не заходив. Такий солодкий, що зїсти було неможливо, сміялися обоє.
Зроблю ще! ледь не плакав, втішаючи Оксану.
Купівля квартири в Броварах, без меблів надувний матрац, шампанське в кухлі, і маленька Яринка, що спала поруч. Обіцяли другій доньці свою кімнату, але вона не народилася… Оксана й не знала чи хотіла вона цього. Проблеми росли як снігова грудка, сварки, дрібні й дурнуваті, розривали затишок.
А Яринка зітхнула і вийшла з ванної.
Я скоро.
Дочка подалася до кухні. Потрібно говорити з татом.
Яринка зайшла і сіла татові на коліна.
Татку…
Яринко! Чому ти не спиш?
Ще ж не пізно… Ви ж сварились…
Вибач…
За що?
Що сварились?
Так сталося.
Ти теж ображаєшся на маму? Ярина заглядала в очі.
Це мама сказала?
Ні. Сама знаю. Коли ви любите одне одного ти обіймаєш маму. Вона усміхається. А коли ображаєтесь кричите. Правда?
Ігор притискав доньку до себе.
Ти стала така доросла…
Мама теж так каже. Вона сказала, що любить тебе й мене.
Яринка побігла до Пончика.
Ігор залишився сам. Тиша. Коли вони стали такими чужими? Оксана перестала бути лагідною. Він все частіше відступав, щоб не наробити гірше, а образа виїдала душу. Пригадав, як кричав на неї, коли Яринка захворіла. Господи, що з ним сталося? Слова ображали, намагався вибачитися, але вже було запізно. Ольга замикалася, лиш вирішуючи питання щодо доньки, але в очах її тієї лагідної Оксанки вже не було.
Він подумав: якщо Оксана піде й забере Яринку, то життя стане порожньою печерою. А мама його колись казала: чоловіча відповідальність це найбільше, що цінують жінки. Візьми на себе відповідальність. Якщо навіть винна вона, подумай: чи ти не підвів?
Дякую тобі, мамо…
Вранці Ярина прокинулася раніше. Поруч мама, вже без сліз, але втомлена. Потрібно щоб був гарний день. Вона притерла маму між бровами зморшка зникла. Ну, хай день буде світлий!
Оксана швидко схопилася, прокинувшись від дзвінка будильника. На кухні брязнула ложка. Чи не Ігор ще вдома? Злякано зиркнула у вікно та він біля плити! Кава в турці, на столі… торт із потворними рожами! Сам пік? Усю ніч, мабуть…
Він підійшов:
Пробач мене… Я все зіпсував, я паршивий чоловік… Ти найкраще, що сталося зі мною. І Ярина. Але без тебе і її би не було. Я мало що можу змінити, але… Може, ти подумаєш ще?
Оксана увімкнула усі сили не розплакатись і просто приклала долоню до його вуст.
Ти не сам винен. І я винна. Просто… треба серйозно поговорити. І подумати.
Надовго?
Ну, місяців так на сім.
Ігор витріщився, а вона всміхнулась.
Все ти правильно зрозумів…
Тут у кухню забігла Ярина з Пончиком.
Ви вже помирились? О, торт! А чому так рано?
Сьогодні можна все! Ігор обійняв Оксану. Я тебе люблю. Дай мені шанс.
І ти мені! посміхнулася Оксана.
А неумитих дівчат до торта не пускають! підморгнула доньці.
Ой, я швидко! Два шматочки прошу мені і Пончику.
Та ведмедики торт не їдять!
А я для того й є, щоб йому допомогти.
Через кілька років Оксана крокувала стежками Володимирського парку вже з візочком. Маленький Вадимко розплакався, мама тільки нахилилася і відчула рідні руки.
Дай я. Ігор взяв сина і усміхнувся. Чекаємо?
Оксана засміялась і поспішила до школи завтра Ярина вже на канікулах. Квитки на потяг до Одеси куплені, валіза спакована, і Вадик вперше побачить море. Стільки всього сталося за три роки. Виснажливі спроби порозумітися, її переїзд до батьків, примирення завдяки бабусі Надії, смерть свекрухи, народження Вадима… Його перші зубки, слова, кроки. Перше слово тато! Ігор тішився безмірно.
Ярина пишалася на першій в житті лінійці серйозна, трохи налякана, з білими бантами. Але не розгубилася, заходила в школу за вчителькою, не озираючись.
Мам, як справи?
Найкраще! Ірина Михайлівна сказала, що ти одна з найкращих учениць.
А тато з Вадиком де?
У парку чекають.
А Пончик?
Куди ж без Пончика! сміється Оксана. В колясці!
Яринка зітхнула. Вона подарувала іграшку брату, але все одно сумувала хоча й не показувала нікому, крім мами.
Ярина йшла за батьками алеєю, огортаючи плечі брата і шепочучи у ведменяче вушко:
Ну як ти думаєш, тепер у нас все добре?
Пончик мовчки дивився круглими очима. Але Яринка знала відповідь вона все-таки почула.
