Прогулянка хмарами
З сірого неба сипав дрібний дощ. Данило підставив обличчя, і шкіра миттю вкрилася водяним пилом. Він із насолдою вдихнув повними грудьми вологе повітря.
За спиною із металевим брязкотом захлопнулися ворота в’язниці. Він поправив ремінь спортивної сумки через плече й швидко пішов уздовж високої цегляної огорожі…
***
За два з половиною роки до цього
Данило їхав містом, намагаючись придушити в собі образи та злість. Куди поділася любов? Чому він із дружиною перестали розуміти один одного? На пасажирському сидінні захлипав мелодією дзвінка кинутий телефон.
Мелодія раптом замовкла.
— Отак краще, — процідив крізь зуби Данило.
Та не встиг він доїхати до наступного світлофора, як телефон задзвонив знову.
— Ну що ще? — роздратовано спитав він, беручи трубку.
— Даню, я не можу так більше. Ти втік, ми не домовилися…
Оля говорила й говорила, продовжуючи сварку, розпочату вдома. Її слова вкручувалися в мозок, заважаючи думати й дивитися на дорогу. Данилові хотілося крикнути: «Замовкни!»
— Чого мовчиш? — підвищила голос дружина.
— Я знаю, що хочеш почути. Погоджуюсь. Нам краще розійтися, аніж мучити одне одного. — Він ударив по гальмах, ледве не проскочивши на червоне світло. Телефон висковзнув із пальців, але він чудом встиг його схопити.
— Таточку… — почувся у трубці плач доньки. — Не йди, тату!
— Що ти, Соню? Я ж не йду, не плач. Скоро приїду…
Іззаду пролунав різкий сигнал.
— Їду, їду! — буркнув Данило нетерплячому водієві.
Він натиснув на газ і кинув телефон, на мить відвівши погляд на сидіння. Саме тоді машина врізалася в невидиму перешкоду, а потім удар іззаду штовхнув її вперед. Ремінь врізався в груди, коли Данила гепнувся об кермо.
— Трясця! — вигукнув він і вискочив із авто.
На мокрому асфальті, прямо перед його машиною, лежала дівчина-підліток…
— Викличте швидку! — крикнув він до натовпу на тротуарі, а сам схилився над нею.
Так закінчилося його звичне життя, де були робота, дружина, донька…
Данила отримав два роки. Вважав, що йому пощастило. Якби хтось збив його Соньку, вбив би водія власноруч.
Дружина одразу подала на розлучення, а за півроку вийшла заміж і вивезла доньку в інше місто. Тепер він розумів: у неї давно був коханець. Саме тому вона провокувала сварки.
***
Данило
Піднявшись на четвертий поверх, він подзвонив у двері своєї колишньої квартири, знаючи, що ніхто його не чекає. Потім натиснув кнопку біля сусідських дверей.
— Даниле?! Повернувся? — здивувалася сусідка. — Твої ж виїхали, знаєш?
— Знаю. Ключі від квартири не лишили?
— Так, зараз принесу. — Жінка пішла в кімнату й невдовзі повернулася з ключами. — Ось. Заходь, якщо щось.
Квартира зустріла гнітючою тишею. У кімнаті доньки на дивані сидів забытий Соней плюшевий ведмедик — подарунок на п’ятиріччя. Данило притулив його до обличчя, вдихаючи знайомий запах, і придушив зойк.
Довго лежав у ванні, потім одразу ліг спати. Прокинувся о шостій вечора — страшенно хотілося їсти.
Зі справкою про звільнення на хорошу роботу не брали. Данило влаштувався вантажником на хлібозавод неподалік. Для початку піде.
Раніше він дивився фільми, спілкувався з друзями. Якби був комп’ютер, міг би спробувати заробити онлайн. Але ноутбук забрала дружина.
Данило колись добре заробляв і мав схованку. Дружина сварила його за витрати, але про запас не знала. Він знайшов гроші на місці — ось і вирішення проблеми. Наступного дня купив дешевий ноутбук.
Тепер він приходив із роботи й сідав за комп’ютер. Шукав новини, пропозиції роботи, заходив у соцмережі. Коли знайшов сторінку Соні, ледь не підскочив від радості. Дивився на її фото й дивувався, як вона виросла.
Писати не став — дружина могла заборонити спілкування. Але щодня перевіряв її сторінку. Прийде час — він напише. Але не зараз.
Одного разу він подумав про ту дівчину, яку збив. Тоді їй було п’ятнадцять. Слідство, суд, два роки… Тепер їй мав бути вісімнадцять. Ім’я він не забув, але обличчя пам’ятав погано — воно було у крові й бруді.
Він ввів її дані в пошук і переглядав аватарки. Одна здалася знайомою. Дівчина посміхалася, але очі були суворими. Доступ до сторінки був закритим.
Данило написав їй, додав у друзі й сказав, що вона схожа на його доньку, яку дружина забрала далеко. Брехав, звісно. Що ще міг написати тридцятидворічний чоловік вісімнадцятирічній дівчині?
Треба було знайти спільне. Він розповів, що довго лікувався після аварії, не міг ходити. Наплів іще більше, щоб зацікавити. Писав від іменіОдного разу, коли вони зустрілися знову, Данило розповів Зосі правду, але вона лише посміхнулася і сказала: «Я знала з самого початку, але вибачила тебе ще до того, як ти прийшов».
