Двері скрипнули майже одразу, ледь він натиснув дзвінок. На порозі стояла літня жінка, років вісімдесят, з ясним, злегка кепкуватим поглядом.
— Доброго здоров’я, — ввічливо промовив хлопець.
— І вам не хворіти, молодий чоловіче, — відповіла вона. — Та чого ж ви без попередження? Навіть не запитала «хто там», не боїтеся, бабусю?
— Я, сину, у житті всього набоялася, — усміхнулася стара. — Тепер сама людей лякатиму. Заходь, ти з соцзахисту чи звідки?
— Я, бабусю, від компанії, що робить диво-фільтри. Під’єднаєш — і вода з крану стає, як із криниці. Чиста, без хімії. Як у старі часи, коли можна було пити прямо з джерела.
— Оце так, сам водяник до мене завітав, — здивувалася баба. — Справа добра. Заходь.
Хлопець уважно витер черевики об половик.
— Можна, я не роззуватимусь? — спитав він, киваючи на килимок.
— Та годі, що вже там. Донька потім помиє, молода ще, не то що я — стара баба-яга.
— Та що ви, ви ж бадьора, гарна, щоки рум’янисті — хоть зараз на весілля, — пробурмотів він із натякнутою усмішкою. — А де у вас кухня? Покажу товар…
— Підлесник, — хитнула головою бабуся. — У дзеркалі я давно себе не бачу, то й повірю на слово. Ходімо.
Коли вони зайшли на кухню, хлопець, оглянувши простір, раптом спросив:
— А чому ж ви не відбиваєтеся? Упир, чи що?
— Ні, ні, — засміялася стара. — Просто донька дзеркала високо повісила, а я низенька. Не дотягнуся, хоч скачи.
Він почав встановлювати фільтр, щось підкручував, демонстрував каламутну воду до і прозору — після. Бабуся слухала уважно, кивала.
— Куплю, — раптом сказала вона. — Але спершу чаю зі мною вип’єш. Сама не люблю. П’ять хвилин — не більше. Чай у мене добрий, на травах.
Швидко поставила воду кип’ятити, заварила ароматний чай. Кімната наповнилася запахом м’яти й липи.
— А родина в тебе є? — ненароком запитала вона. — Діти?
— Немає, поки що сам.
— І правильно. Рано тобі ще дітей. Ну як тобі чай?
— Чудо, бабусю. Де такий берете?
— А я не беру. Мені його русалки на іменини приносять.
Він розсміявся, подумавши, що стара жартує. Але незабаром усмішка зникла з його обличчя.
— А скажи, хлопче, нащо ти по хатах ходиш? За чистою водою? Не вірю.
Він раптом заговорив, ніби не за власною волею:
— Ні, звісно. Фільтри дешеві купую в магазині, а продаю в двадцять разів дорожче. Інше й у воду додаю, щоб смачніше було. Люди ведуться, а мені вигідно.
— Ось і все, — спокійно кивнула бабуся. — А я ж попередила: чай у мене чарівний. Хто його п’є — брехати не може. Русалки, кажеш? Так. Вони й зварили цей на— І за брехню твою — покараєшся.
