Була колись кара за жадібність: Історія про водяника-шахрая
Двері заскрипіли майже відразу, ледь він натиснув дзвінок. На порозі стояла літня жінка, років вісімдесят, з ясним, насмішливим поглядом.
— Добрий день, — ввічливо промовив хлопчина.
— І вам здоровенькі були, молодий чоловіче, — відповіла вона. — А чого ж ви без попередження? Навіть не спитала «хто там», не боїтеся, бабусю?
— Я, сину, усе, що можна, у житті вже перелякалася, — усміхнулась стара. — Мені б тепер саме страшилки людям розповідати. Заходь, ти з соцслужби прийшов чи звідки?
— Я, бабусю, із компанії, що робить диво-прилади. Підключаєш — і вода з-під крану стає, як із криниці. Чиста, без хімії. Як у давнину, коли можна було пити прямо з джерела.
— Ото диво, сам водяник до мене пожалів, — здивувалась баба. — Справа добра. Заходь.
Хлопець урочисто витер чоботи об половик.
— Можна, я не роззуюся? — спитав він, дивлячись на килимок.
— Та залиш, чого вже. Донька потім підлогу вимиє, молода ще, не то що я — стара відьма.
— Та що ви, ви ж бадьора, гарна, щоки рум’яні — хоч зараз на вечорниці, — пробурмотів він із уданою посмішкою. — А де у вас кухня? Я б товар показав…
— Лестощі, — хмикнула бабуся. — У дзеркала я давно не дивилась, то й повірю на слово. Ходімо, покажу.
Коли вони зайшли на кухню, хлопець, оглянувши обстановку, раптом спитав:
— А чого ж ви не бачите відображення? Упир, чи що?
— Ні, ні, — засміялась стара. — Просто донька дзеркала високо повісила, а я маленька. Не дістануся, хоч стрибай.
Він почав встановлювати фільтр, щось підкручував, демонстрував каламутну воду до і кришталево чисту після. Бабуся уважно слухала, кивала.
— Куплю, — раптом сказала вона. — Але спершу чай зі мною випий. Сама не люблю. П’ять хвилин — не більше. У мене чай добрий, на травах.
Вона швидко поставила воду кип’ятити, заварила духмяний чай. Кімната наповнилась ароматом м’яти й липи.
— Родина-то є? — спитала вона ненароком. — Діти?
— Ні, поки сам.
— І правильно. Рано тобі ще дітей. А чай-то який?
— Диво, бабусю. Де такий берете?
— А я не беру. Мені його русалки на день народження приносять.
Він засміявся, подумавши, що бабуся жартує. Але незабаром усмішка зникла з його обличчя.
— А скажи, хлопче, навіщо ти по хатах ходиш? За чистою водою? Не вірю.
Він раптом сам заговорив, немов не за власною волею:
— Ні, звісно. Фільтри дешеві в магазині купую, а продаю в двадцять разів дорожче. Інше додаю у воду, щоб смачно було. Люди ведуться, а мені вигідно.
— Ось і все, — спокійно кивнула бабуся. — А я ж попередила: чай у мене чарівний. Хто його п’є — брехати не може. Русалки, кажеш? Так. Вони й зробили цей настій. За обман твій — будеш покараний.
Хлопець хотів щось сказати, але вже не міг — тіло почало розсипатися в легку пару, яка повільно опустилася у мідний таз, підставлений бабою.
— Захотів бути водяником — тепер станеш ним. Наш річковий давно помічника просив. Десять років на річці відпрацюєш, потім побачимо.
Вона взяла таз і вилила воду у мийку.
— Ага, «чому не відображаюся, бабусю?». Бо мені вже триста років. А дзеркала донька повісила вище, щоб люди не лякались.
Вона засміялась, ніби сама собі.
— Перший був лічильники міняти — тепер блискавки на бурю направляє. Повітря — його стихія. А твоя — вода. Познайомитесь. Наступного дощу.
Баба пройшла повз дзеркало, у якому нічого не відбилося. Лише тінь ковзнула по підлозі й розчинилася у тиші старої хати.
