Коли ми з Олегом тільки одружилися, то свекруха сама запропонувала жити разом. Вона власниця великої трикімнатної квартири у центрі міста. Хороші сусіди, доглянутий двір, закрита територія. В пішій доступності усі важливі об’єкти інфраструктури. Олегові на роботу 15 хвилин, мені 10. Та й матері легше, діти допоможуть оплачувати комунальні послуги й не буде так самотньо вечорами.
Чоловіка Ніни Петрівни не стало, коли Олег ще був підлітком. Випадковість, яка забрала життя шанованого чоловіка. Його збив п’яний водій. Велика утрата для сімейства. Деякий час жінка ходила на роботу та дбала про сина. Потім з’ясувала, що покійний залишив після себе чималенький капітал. Одному богу відомо звідки він взяв ті гроші. От вона на них й купила цю квартиру.
Довго думати не довелося, погодилися одразу. Жили ніби не погано, але все одно знаєте як воно буває, коли ти ні до чого не маєш права. Не подобаються мені штори у вітальні, хочеться їх замінити, а свекруха постійно згадує, як вона на ці штори пів року відкладала. Шпалери у передпокої старенькі, пора замінити, а Ніна Петрівна дивиться на них й каже, що це вони ще з покійним чоловіком вибирали на попередню квартиру, але так і не встигли там поклеїти, а так пам’ять залишиться.
І так з усім. Олег каже не звертати уваги, адже як-не-як вони гості у цьому домі й треба поводитися відповідно, а я не хочу все життя у гостях прожити, треба своє. Ніна Петрівна помітила мій поганий настрій, та й з онуками ми затягували. Покликала нас свекруха на серйозну розмову й сказала наступне, що коли я народжу дитину, то варто буде подумати про можливі альтернативи окремого житла для неї. Тоді ми з чоловіком й вирішили не втрачати час. Оформили іпотеку на однокімнатну квартиру, щоправда, далеко від центру й не в найкращому районі.
Перед тим як брати повезли на квартиру Ніну Петрівну, так сказати узгодити рішення. Вона виглядала задоволеною й сказала, що погоджується на таке помешкання. Так зійшлося, що тільки но ми оформили кредит, як я дізналася про вагітність. Планували одне, а вийшло зовсім інакше.
Кредит виплачували довгих 8 років. Увесь цей час квартиру здавали квартирантам, так було легше гасити заборгованість. Не без того, у нашому сімейному бюджеті була добряча дірка. Добре хоч поки ми працювали Ніна Петрівна приглядала за Славком. Та знаєте хлопець виріс, я про другу дитину подумую, а свекруха як жила з нами, так і продовжує, навіть не згадує про переїзд.
Після останньої виплати, ми вирішили відсвяткувати своє й водночас не своє майно. Накрили на стіл й радісно повідомили Ніні Петрівні, що квартира офіційно належить нам, тож вона може переїжджати у своє нове помешкання.
-Ви великі молодці! – почала свекруха – Та знаєте, я вже скільки років у цій квартирі прожила, що навіть стіни стали рідними. Не хочу на старість років щось змінювати, тож переїжджати не буду. Та й для чого нам розлучатися, разом так добре!
У мене миттєво зник святковий настрій. Не хотілося навіть сідати за один стіл із цією брехухою. Ну хіба ми її за язик тягнули, сама ж колись запропонувала. Зараз задню дає, бо стіни для неї рідні! Я настільки втомилася від цього життя на кучі, що готова сама переїхати в ту квартиру. Хоч тісно, зате своє. Чоловік каже не гарячкуватий подумати раціонально. Так, ситуація не з приємних, але ми ж не можемо вигнати матір з її власного дому. До того ж місця дійсно всім вистачає, а однокімнатну продовжимо здавати. Буде нас додатковий дохід, може на машину нову назбираємо. Та й квартира зайвою ніколи не буде, підросте Славко переїде у власне помешкання. Хоч йому не доведеться ділити квадратні метри з ріднею.
