Ну от є такі люди, які уміють роздути з мухи слона. Сталася ця історія з моєю гарною подругою, нині навіть кумою. Виходила заміж Лариса через велике кохання. Вона як Вадима побачила, так одразу й заявила, що вийде за нього заміж.
Хлопця обрала такого, що не промах. Вадим фермер, батьки землю йому дали, технікою забезпечили, всього навчили. Сказали, якщо є голова на плечах, то впорається, а як ні, то нехай тоді сам думає, як на хліб заробити. Родина Вадима у селі шанована, усіх їх знають, вітаються, у разі скрути приходить по допомогу. Не без того, люди грошовиті, але не зіпсували їх папірці.
Лариса у мене панянка з міста. Вона до сільського життя не привчена й спершу носом крутила, коли до мене в гості приїжджала, а як Вадима запримітила, то й сама не проти змінити шум та галас міського життя на тишу та красу села.
Дівчина вона видна, красива, висока, міцної статури, пишних форм. Звісно повз такої важко пройти. Вадим довго не вагався, походили трішки й вже через три місяці справили весілля.
Батьки хлопця подружжю земельну ділянку подарували й допомогли будинок звести. Та й все, що у дома також купувалося на гроші свекрухи та свекра. Ларису вони страх, як люблять, донею називають, голові будь-які забаганки виконувати. Годять, бо син щасливий, а він у них єдиний, ріднесенький.
Подруга й собі старається не відставати. Допомагає, коли словом, коли ділом. Сама намагається розібратися у тонкощах фермерської справи, каже, що не може сидіти без діла. Не встигла подумати, а батьки Вадима їй ключі від крамнички вручають. Кажуть, щоб мала чим зайнятися. Уявляєте? Ні з того ні з сього купили невістці магазин, щоб вона мала собі заняття.
На місці Лариси я б такій рідні руки виціловувала й кривого слова не казала. А вона що? Каже, що батьки й повинні помагати й тут немає нічого надприродного. Турбувало дівчину інше, свекруха ніяк не могла змиритися, що невістка її мамою не називає. Уже й не раз просила й пояснювала, що так воно має бути, не чужі ж люди й вони для Лариси усе, а натомість тільки «мама й тато» хочуть почути. Вона ж вперлася рогом й заявила, що батьки у неї одні й не повертається язик на чужих людей так казати.
Довго думала свекруха, як же невістку переконати в інакшому й придумала. Покликала якось Ларису до себе в гості на поміч. Попросила дівчину вилізти на горище, зняти ящик зі старим посудом. Поки Лора шукала потрібний, свекруха тим часом прийняла драбину. Лариса спускатися, а немає як. Бідолашна добру годину звала «Надію Петрівну», розуміючи, що та не вийде, поки не почує свого бажаного «мамо».
Тут і Вадим приїхав з роботи з батьком, почув, що дружина галасує. Пішов поглянути, що відбувається. Лариса аж розплакалася, як чоловіка побачила, розповіла, що сталося, попросила драбину назад покласти, а він не слухає. Просить, щоб вона вступила, покликала «маму» й тоді всі разом посміються над цією ситуацією. Розгнівалася дівчина, вирішила без драбини спуститися. Вадим злякався, що дурниць наробить, побіг за драбиною. Коли повернувся Лариса вже на землі зі зламаною ногою.
Зараз за невісткою свекруха доглядає. Годує з ложечки, води підносить, подушку під травмовану ногу підставляє. Крутиться біля Лариси, а та ще й сердиться й на зло жінці продовжує її «Надією Петрівною» кликати.
Добре, що все добре закінчилося, але невже подрузі настільки принципово не називати батьків чоловіка мамою й татом. Я її зрозуміти не можу, сама ще до весілля на свекруху мама казала, вона навіть сердилася на мене: «Теля ще не народилося, а ти вже шкуру ділиш!»
Як ви звертаєтеся до батьків своєї другою половинки чи поділяєте погляди Лариси, що тільки рідні заслуговують зватися мамою й татом?
