Близько 13 років тому я залишився без роботи в той час, як у мене була дружина й малий син. Жили ми в селі досить непогано, за сільськими мірками навіть заможно. Але це те, що залишилося мені від моїх батьків. А після їх смерті треба було самим думати про себе. Тому, коли мій товариш запропонував мені роботу в Польщі, я порадився з дружиною й ми вирішили, що я поїду.
Скажу відверто, було дуже скрутно. Інколи хотів все лишити й повернутися. Або думав, що це тимчасово, на кілька місяців, максимум на рік. Тяжко було й від того, що я стикнувся з різними проблемами, на які не сподівався. Заздрість людська дуже мене гнітила. Мене обманути хотіли, обікрасти. Не усі туди приїздили з якимись благородними помислами, були й ті, хто хотів нажитися на чужому.
З сім’єю спілкувався тільки телефоном. Проте, коли треба було з документами навести лад, я буквально летів додому. Щоб тільки знову потрапити на своє подвір’я, дружину з сином обійняти, в саду посидіти й поговорити. Я ніколи з пустими руками не приїжджав. Оксана мені цілий список складала, що я привезти маю. Щоправда, більшу частину я їй одразу відправляв, як тільки отримував зарплату. Собі тільки на прожиття залишав. Тим паче ми з нею запланували, на що ті гроші витратимо — хотіли собі стару літню кухню, що ще від батьків лишилася, добудувати й зробити там ремонт, щоб жити можна було, в хаті треба було все до пуття довести. А ще й синові відкладати. Хоча я казав дружині, що синові я ще зароблю, він ще малий, а ось в хаті й на подвір’ї лад навести треба.
Коли провів уже там два роки, час якось став зовсім непомітно спливати. Я вже там обжився і звик до всього, почав старіти. Непомітно для мене й син виріс, вступив в університет та ще й на бюджет! А потім звістка від дружини — син одружуватися хоче. Я такої події пропустити не міг! Це мій єдиний син. Тим більше я для нього такий подарунок приготував. Я вирішив молодятам машину придбати. Дружина погодила таку ідею.
Весілля ми організували розкішне. А діти були дуже приємно здивовані нашим подарунком. Я був так щасливий бачити молодят у той день. І ніби не було того десятка років довгої розлуки, ніби я не їздив нікуди. Але зрештою, побувши ще кілька днів зі сім’єю, я вирішив знову їхати за кордон. Мені завжди здавалося, що я все ще мало заробив, ще не все зроблено, ще треба молодим чимось допомогти, а там і внуки появляться, треба і їм щось дати.
Пройшло близько року з весілля сина. Одного дня до мене невістка зателефонувала. Я був приємно здивований. Вона сказала:
— Тату, повертайтеся додому. Досить вже, ви там вже скільки років сидите. Ви нам тут потрібні, вашому майбутньому внукові потрібен здоровий дідусь. І є ще дещо…
Потім Віра передала телефон синові. Голос у нього тремтів. Але врешті зібрався з духом і промовив:
— Поки ти там, мама тут з іншим чоловіком живе. Ми самі тільки нещодавно про це дізналися. І Віра переконала мене, що тобі треба про все знати. Приїжджай і розберися з усім.
Я був шокований почутим. Але я одразу розрахувався з роботи й помчав додому. Цілу дорогу в автобусі, я прокручував думки в голові, що я зроблю, що скажу, коли на свої очі все побачу.
Як тільки я зайшов на своє подвір’я, на сходах побачив якогось чоловіка. Він сидів у трусах і курив, попиваючи каву. Раптом з хати в одному лиш пеньюарі вибігла моя Оля. Як побачила мене у воротах, так і завмерла на місці. Все, що я планував їй сказати, я забув. Натомість, вилаявся в думці, махнув на все рукою, розвернувся й пішов до дітей (вони живуть на сусідній вулиці). Оля бігла за мною й казала, що все пояснить. Але що тут пояснювати? Сором, та й годі.
Діти мене заспокоювали, як могли. Син казав, що я можу жити в них. Але з якого це дива? Хата — моя. Вкладав кошти у неї теж я. Чому це я маю тинятися по світу в той час, як вона буде жити з тим негідником у моїх хаті. Хай забираються з очей моїх і живуть собі, як і де хочуть!
Того ж вечора пішов і викинув їх обох на вулицю. Дружина пробачення просила, плакала. Я пробачити то можу, але не забуду цього до кінця життя. Тому хай краще йде геть, якщо не хоче, щоб я її сильно образив після всього пережитого!
