Я все своє життя пропрацювала закордоном, заробляючи гроші для добробуту своїх двох дітей. Так сталося, що чоловіка рано похоронила й лишилася майже сама з двома малими дітьми. Єдине, що мала, це хату в селі, де ми й жили, дітей та стареньких батьків.
Як діти підросли, справила обом весілля, допомогла влаштуватися в житті.
Одного разу старша донька сказала мені:
— Мамо, всі гроші світу ти не заробиш. Ти й так все для нас зробила. А тепер вертайся додому й поживи для себе.
І я послухала доньку, бо таки вона мала рацію. Молодий син з дружиною перебралися за кордон, старша донька з сім’єю жила в сусідній області. Діти були прилаштовані й вже не потребували моєї допомоги. Треба було їм лиш, щоб я була хоч трохи здорова й поняньчила внуків, як попросять.
Повернулася я у свою рідну хатину. Ніщо так не тішить око й душу, як рідний дім, квітник, в якому кожна квіточка посаджена й доглянута твоїми руками. Я завжди дуже любила поратися біля дому, вирощувати якісь чудернацькі квіти. І чоловік мій покійний теж любив це діло. Але, постійно перебуваючи на роботі, далеко від дому, помалу й мій квітник занепав. Хата стала пусткою, подвір’я заросло кущами. Була відчутна відсутність господині в домі тривалий час. Тому я взялася до роботи й вже дуже швидко привела дім до ладу.
Стала жити собі спокійно, як то живуть пенсіонери. Зранку ходила по хліб з сусідками, в обід, бувало, збиралися ми з декількома подругами в саду й чаювали, обговорювали різні нісенітниці. Бо чим ще нам зайнятися? А ближче до вечора розходилися кожна по пустих домівках.
Одного дня діти зробили мені сюрприз. Невістка вагітна й зовсім скоро мала народжувати. Для нас усіх це було несподіванкою, але дуже приємною. Син запросив мене на кілька тижнів до себе, допомогти й підтримати. Я поїхала.
На щастя, невістка Оля з Божою поміччю народила здорову дівчинку. Пологи були легкі, мама й донька в порядку. Трохи погостювавши в дітей, справили хрестини і я вернулася додому, в Україну.
Але вже тільки зайшовши на подвір’я я зрозуміла — щось не так. Були відчинені двері до літньої кухні. Перша думка — там побував злодій. Але що йому було шукати в старій літній кухні, де я нічого цінного не берегла?
Я зайшла в середину й ще більше здивувалася, абсолютно все було на місці, лише на дивані лежала чиясь вітрівка. Точно не моя. Виглядало так, ніби хтось ночував там. Я вийшла й попрямувала до хати. Відімкнула двері, зайшла й не побачила нічого підозрілого. Все було на місці, все, як я залишила кілька тижнів тому. То злодій певно побував лише в літній кухні? Або й не злодій взагалі?
Зненацька у двері хтось постукав. Я аж здригнулася. На порозі стояла дитина, дівчинка років 10 на вигляд. Ба більше, я її знала. Ця дівчина жила в кінці вулиці. Сусідки не раз жалілися в розмові на її батьків, мовляв, зловживають спиртним, дитина не доглянута й покинута всіма напризволяще. Катерина, так звали дівчину, одразу з порога промовила:
— Вибачте мені, але я не мала куди піти, тому заночувала у вас. Всього 4 дні. Мене ніхто не бачив. Ви двері до літньої кухні не замкнули, то я, можна сказати, заодно й охороняла ваш дім. Я сьогодні піду вже.
— А що в тебе сталося?
— Мама й тато знову накликали друзів. Мені там місця немає. І все це зазвичай погано закінчується, тому я вирішила переховуватися тут. Я спочатку у вас на лавці біля хати ночувала.
— Ти хоч мала, що їсти?
— Не гнівайтеся, але я їла овочі з вашого городу.
Я впустила Катерину додому, нагодувала її й поки вони спала, пішла до її батьків. Але, дарма тільки час згаяла. Там абсолютно немає з ким говорити, це люди, яким нізащо не можна довіряти дітей.
Повернулася додому і зрозуміла, що нікуди не пущу цю дитину. Принаймні буду її доглядати стільки, скільки можна. Катерина охоче погодилася жити зі мною. Сказала, що за батьками сумувати не буде, бо вона їм не потрібна, вони лише щасливі, що її здихалися.
А потім я вирішила, що спробую якось оформити опікунство над цією дитиною. Щоправда, ще не знаю, як і що для цього треба. З наступного тижня піду дізнаватися все.
Чому б і ні? Я сама, Катерина сама. Нас звела доля. Буду їй бабусею.
