Ліс поринув у глибоку темряву. На мокрій землі, біля старого дуба, сидів дід. Його дихання було важким, руки тремтіли від холоду, а очі були сповнені розпачу. Власні діти привели його сюди й покинули, немов непотрібний сміття.
Роками вони чекали його смерті. Спадщина великий будинок, землі та гроші мала дістатися їм. Та старий не вмирати. Тож вони вирішили прискорити кінець: залишили його посеред безлюдного лісу, без їжі та води, сподіваючись, що дикі звірі зроблять свою справу, а поліція сприйме це як трагічний випадок.
Бідний дід, притулившись до дерева, здригався від кожного шелесту. Десь далеко вив вітер, але серед його поривів лунав інший звук вовчий виття. Він знав, що кінець близький.
Боже мій Невже так усе й закінчиться? прошепотів він, складаючи руки в молитві.
У ту мить тріснула гілка. Потім ще одна. Кроки наближалися. Старий намагався підвестися, але тіло не слухалося. Очі впіймали рух у темряві, і раптом із чагарників вийшов вовк.
Звір повільно вийшов на стежку. Його шерсть блищала у місячному світлі, а очі палали, як дві жарини. Він показав ікла й наблизився.
«Оце кінець», подумав дід.
Він заплющив очі й почав голосно молитися, очікуючи болю від гострих зубів. Та раптом сталося те, чого він ніколи не міг уявити.
Вовк не напав. Він підійшов ще ближче, зупинився і потім похилив голову, тихо завивши, немов щось говорив.
Чоловік, не розуміючи, простягнув руку і на його подив, звір не відступив. Навпаки, дозволив доторкнутися до густої шерсті.
Тоді старий згадав. Багато років тому, коли він ще був сильним, знайшов у лісі молодого вовка, який потрапив у пастку мисливців.
Без страху, ризикуючи життям, він розібрав смертельні заліза й звільнив звіра. Вовк тоді втік, не озираючись але, як виявилося, ніколи не забув.
Тепер той самітний хижак схилився перед ним, як перед рятівником. Вовк принизився ще нижче, даючи зрозуміти: сідай.
З останніх сил дід вчепився за шию звіра. Вовк піднявся й поніс його крізь темний ліс. Старий слухав, як ламаються гілки під лапами вовка, бачив тіні інших звірів, що наближалися, але ніхто не наважувався підійти.
За кілька кілометрів попереду замаячило світло село. Люди, почувши гавкіт, вибігли й побачили неймовірне: величезний вовк акуратно поклав слабкого, але живого діда біля їхніх воріт.
Коли старий опинився під дахом, оточений добрими людьми, він розплакався. Не від страху, а від усвідомлення, що звір виявився людянішим, ніж власні діти.
Мораль цієї історії проста: добро завжди повертається, але іноді з найнесподіванішого боку.
