Юльчина помста
Осінній дощ ледь помітно стукав у вікна маршрутки, ніби соромився розгулятись по-справжньому. Юлія дивилася крізь зляпані краплями скло, дорогою з міста додому. Точніше, місто давно вже стало для неї справжнім домом гучний Київ, невеличка затишна квартира-студія на Печерську. А село Там залишилися батьки, там дитинство, школа, а потім університет у Львові, шалений ритм столиці й нове доросле життя.
Юлія пишалась, що у свої двадцять сім вже має вищу освіту медика, престижне місце майстра в елітному салоні краси в самому центрі Києва, їздить на семінари, постійно навчається чомусь новому. Працює багато і завзято бо звикла в усьому бути кращою.
Чесно кажучи, вона б і не їхала додому цієї осені, якби на дзвінки до матері не отримувала дивних, ухильних відповідей. Дзвонила мамі тата поряд нема, дзвонила татові мама теж кудись поділась.
Мамо, у вас там що сталося? питала вона непомітно тривожно.
Мати віджартовувалась: Та все добре, бог милував, усі здорові.
Від Львова їхати всього дві години, то для киянки така відстань не дорога. І ось, знайомі з дитинства краєвиди автостанція маленького містечка, магазин навпроти з новою вивіскою, дорослі дерева. Дощу тут не було, тіні сонця пробивалися крізь хмару.
Юлія попередила маму про свій приїзд, проте годин не виставляла. Таксист, сховавшись під кепкою, ліниво підійшов до неї.
Куди їдемо? тягнучи її валізу старим асфальтом, запитав.
На вулицю Соборності, пятдесят два, відповіла Юлія.
Рідна хата стрічала откритими навстіж блакитними віконницями, у палисаднику квітла уже знайома ще з дитинства калина, а трійко беріз, посаджених татом на її випуск зі школи, тяглись догори до неба.
Юлечко! вигукнула Оксана, вибігаючи назустріч доньці, й очі її світилися радістю крізь сльози.
Мам, я ж теж сумувала, але навіщо так ридати?
Та то від щастя: нарешті бачу тебе! Три роки минуло, донько…
Юлія залишила валізу, зняла легку куртку й чобітки, вмостилась на дивані, а мати обійняла її мов дитину. Так і сиділи, намовчували.
Нарешті Юлія спитала: Мам, а де тато? Його немає вдома?
Дочко, давай спочатку я тебе нагодую, а потім усе розкажу, Оксана пішла до кухні.
На столі нова вишита скатертина, сервіз у маки, їжі повнота: мамині пухкі деруни, овочевий салат із городу, сирники, домашня запіканка й мед.
Мам, то тато в поїздці? Щось ти замовчуєш…
Він на роботі зараз, але… Оксана посерйознішала. Ми з татом хотіли поговорити про це разом, але телефоном не змогли, а часу в тебе обмаль. Одним словом ми розійшлись.
Юлія завмерла, відсунула вже остиглий чай, виглянула у спальню татових речей не було.
Як так? Де він зараз?
Нічого страшного, доню Він зараз у бабусиній хаті, це ж його батьківська садиба.
Треба поговорити! Юля кинулась до дверей.
Зачекай, доню, до завтра ще його не буде, поїхав із Семеновичем у відрядження.
Мам, це взагалі як? Стільки років разом і тепер уся сімя розсипалась? У тата інша?
Оксана зітхнула важко: Є у нього жінка з сусіднього села… Він уже не молодий, але хотів бути щасливим.
І вона живе у нашій родовій хаті?
Де ж іще, туди і привіз…
Юлія стисла кулаки.
Мамо, ти так спокійно про це кажеш, ніби тобі байдуже, що чоловік пішов!
Юлю, не треба себе накручувати. Все було до цього, ми мирно розійшлися, гризтись немає сенсу. Життя одне
Я не така, мамо. Я справедлива прощати зрад не збираюся!
Мати тільки сумно погладила доньку по голові.
Докорів було багато, думок ще більше. Юлія вдягла спортивний костюм, закинула куртку й пішла до річки. Світ здавався чужим, хоч ненька так хотіла її вберегти від правди.
Мамо, я на хвилинку пройдусь до берега
Дивись, дощ збирається!
Я недовго.
Рідна вулиця вела до бабусиної хати, стара, але ще міцна, зелена хвіртка. Юлії тут усе знайоме і запах яблунь, і потріскані дошки ґанку.
На кухні біля газової плити стояла жінка літ сорока, перемішувала щось у каструлі. Юлія глянула на неї з холодом у очах.
Це ви… нова господине?
Ви, мабуть, Юля? розгубилась та. Володимир мені фотографію показував Заходьте.
Не поспішайте радіти. Цей дім належав моїй бабусі. Я не до вас, я до себе додому.
Жінка ще нижче схилилась:
Я зовсім не хочу нічого злого, вибачте. Володимир мене привіз, без нього й не поїду. Мене кличуть Галина.
Галю, пакуйте речі вам тут не місце.
Даремно ви так. Я вашій сімї зла не бажала Просто в нас теж складна доля.
На гамір із кімнати вибіг хлопець років дванадцяти, світловолосий, з ясними очима.
Дімо, йди у двір, мовила Галя, хлопець, глянувши на Юлю, слухняно зник за дверима.
Юлія стиснула губи.
Тут жити ви не будете! сказала твердо й пішла до виходу.
Повернувшись додому, Юлія не могла знайти собі місця. Гнів і образа палили.
Де ти була? кинулась на зустріч мати, густо закладаючи хустку, щоб не видно було червоних очей.
Я бачила її. І сина її.
Оксана поблідла, як стіна.
Чому, дочко? Я тебе не просила про це
Мамо! Ти так спокійна! Чверть століття разом прожили! Хіба тобі не боляче? Хіба не хочеться помститись!?
Доню Та я вже відпустила. Не все вирішує образа. Коли живеш без любові ображати теж марно. А ти для нас із батьком завжди була на першому місці, і єдиним спільним
Ти спеціально кажеш це, аби його захистити, сердито перебила Юлія.
Зовсім ні, дитино. Я за ним сама бігала у молодості. Не вагітністю «привязала». Просто кохала, хотіла сімю. Ти народилась у любові, доню, але коли ти переїхала навчатись, із нашим подружжям залишилася тільки звичка… А любов десь розчинилась.
Ви могли поговорити, поїхати разом кудись, до психолога сходити…
Юлю, у Києві зараз модно, а наше село це одна велика родина, тут кожен усім психолог. Я вже змирилась.
Ти у всьому винна! Раніше боролася за своє, а зараз пустило все «на самотік»!
Я хочу, щоб хтось і мене любив! Я не така вже й стара! Оксана обхопила обличчя руками і нарешті дала волю сльозам.
Мамо, мамочко, не плач! Ти в мене найкраща і ще зовсім молода, такою й залишайся!
Заспокоївшись, Оксана прошепотіла тихо:
Юлю, даремно ти до Галини пішла. Вона тут ні до чого. Просто батько твій став щасливий, хоч і недовго
Мамо, мені все одно. Мені боляче за тебе, а не за них.
Навіщо злість носити? Пробачення теж сильне рішення.
Не можу. Не хочу й бачити його!
А мене побачиш, як теж зустріну своє щастя?
Іди, якщо хочеш. Лише мені не кажи потім, що шкодуєш.
Може, я вже зустріла. Памятаєш Марійку Крилову з твого класу?
Юля тихо всміхнулася крізь сльози. Враз у памяті спливли літні канікули, румяна тінь Марійки із заплетеною косою.
Марійку? Памятаю. Що з нею?
Вона заміжня, має малого сина. Її батько, Андрій Іванович, хазяйнує, допомагає по господарству А мама її померла три роки тому. Про що ти думаєш, доню?
Юлія звела плечима.
Мамо, навіть якщо ви щасливіші окремо, я поки не можу цього прийняти. Відчуваю порожнечу.
Все буде добре, донечко! Я давно мріяла, щоб ти з Марійкою зустрілася, тільки шкода, що вона зараз у Харкові в родичів.
Юлія тільки мовчки полягала спати.
***
Володимира затримали на кілька днів, дзвонив Юлії, просив вибачення, а та не брала слухавку. Її потрясала гордість і злість на ту невідому Галину.
Коли він нарешті повернувся й підїхав до дому, Юлія, зайшовши слідом за матірю, враз помітила, що батько дуже змінився: змарнілий, посивілий, очі втомлені.
Юль, ти зі мною навіть не поговориш? Обійняти рідного тата не даси?
Зачем? У тебе нова родина і чужа дитина.
Діма тобі не чужий А ти для мене завжди рідна.
Прощай, тату, безсило кинула Юлія й подалася у спальню.
Був останній вечір перед відїздом. Юлія зібралася йти до річки, місце, де хотіла попрощатись із минулим. Радісний хлопчак, один із дітей Галини, їхав удвох на ровері і тут щось трапилось: крик, ще два голоси. Одна з дощок на узбіччі була з гострими цвяхами. Юлія перша кинулася туди хлопчик упав, поранив ногу, знепритомнів.
Вирвавши з себе куртку, вона уклала малого Діму на неї, продезінфікувала рану, організувала носилки з підручних матеріалів й відразу подзвонила татові негайно приїжджай, біда.
Минуло пять хвилин і вже старенький «Жигуль» завертає у провулок. В халаті, розгублена, Галинка кричить синові щось, але вже тупить у лікарню.
Ти що з ним зробила?! кинулось у відчаї.
Юлія лише стримано і впевнено:
Допомагаю.
Батько заніс малого в машину, і всі разом кинулися у районну лікарню. Саме вона організувала лікарню на ноги, розповіла, як діяти, і стежила за тим, щоб нагляд був ретельний.
Тримайтесь, зроблять операцію, все заживе.
Батько дякував без слів. Вона ж мовчки покинула лікарню й рушила додому.
***
Наступного дня, перед відїздом, Оксана з Юлією вже стояли біля автостанції. Москвич старий вихопився з-за рогу біля нього Марійка з сином, а з ними і той самий Андрій Іванович.
Успіли, радо вигукнула Оксана.
Юля, невже не впізнаєш? дивився Андрій Іванович, ти ж притискала до тата руку, а моя Маша в мене ховалась.
Юлія лише ніжно посміхнулася: все згадала.
Записала номер Марійки, мов незадовго вони зустрінуться, аж тут гул машини. Підійшли Володимир, Галина з Дімою.
Хлопчина підступив:
Дивіться, Юлю, я вже можу стояти!
Молодець, Дімо, зовсім не плакав. Можеш мене Юлею називати.
Галина винувато схилила голову:
Вибач, учора не витримала. Для мене Діма найрідніша людина, як ти для Володі.
Юлія уважно подивилась на людей, що зібралися провести її: ближчі й далекі, чужі й свої. Але тут, удома всі вони були її родиною.
Коли автобус рушив, Оксана не стримала сліз лише тихо ковзали щокою.
Олю, ну! Юля ще приїде. Правда ж, дитино? промовив Володимир і обійняв її, мов маленьку, тісно, тепло. Від цієї сили навіть Юлю раптом охопило відчуття безпеки, забутих обіймів з дитинства.
Я ще приїду, мамо, тато, Марійко стиха промовила й вийшла у вікно.
Приїжджай! відлунювало з площі, з місця, де залишилися найрідніші
І цього разу сонце прорвалося крізь хмари, освітлюючи цей куточок, цих людей і цю розгублену, ображену і рішучу молоду жінку, яка нарешті зрозуміла: цей світ не чорно-білий, а життя триває попри все.
