Я з мамою лагодила дуже добре. Так жила до 18 років. Але була одна обставина, яка заставила мене зробити одну помилку, яку спокутуватиму протягом усього життя.
Річ у тому, що тато був алк0г0ліком. Не було й дня, щоб він не заглядав у чарку. Додому не приносив ні копієчки. Все, що йому вдавалося заробити, просто пропивав.
Мама занепала через таке життя. Намагалася якось викручуватися з сімейних боргів. Однак нездорова атмосфера вдома обтяжувала моє життя. Тому вирішила якимось чином якнайшвидше піти з дому.
Почала сама думати про заробіток. Часом підверталася робота з розклеювання реклами чи роздачі листівок. Таким чином трохи призбирала грошенят.
І ось ця бажана мить настала. Знайшла за помірну плату невелику кімнату. Йшла додому забрати власні речі… Коли увійшла в квартиру, була ошелешена – мама сиділа над коробкою, в яку я збирала власні заощадження. Коробка була пуста!
Побачивши мене, мати накинулася на мене з криком, що я злодійка – крала в неї поступово гроші. Вона їх знайшла і оплатила борги за комуналку.
Я зрозуміла, що ненавиджу те місце, де живу. І тих людей, які доставляють мені дискомфорт. Я мріяла про чисте і світле життя, без криків і претензій.
Отож, нашвидкуруч скинула в сумку те, що попалося під руку і гримнула дверима, з ніким не попрощавшись…
Спочатку жила в подружки. Потім познайомилася з хлопцем – перейшла жити до нього. Знайшла роботу, непогано заробляла. Про власних батьків навіть не згадувала.
Так минуло три роки. Несподівано отримала вістку, що п0мерла мама. Стрімголов кинулася до колишнього свого помешкання. Маму вже не встигла побачити. Вістка прийшла із запізненням на кілька днів.
Вдома застала тата і малюка, що замурзаний грався на підлозі.
П’яHий батько навіть не повернувся до мене. Мама не витримала більше такого життя. У неї зупинилося серце від інфаркту. А цей малий – мій братик. Голодний, недоглянутий, худющий допитливими оченятами вп’явся в мене.
Почала шукати документи. Знайшла – йому було всього лиш 2,4 рочки. Ім’я – Олег.
Ледь розбірливим голосом тато промимрив, що завтра занесе малого в дитячий будинок. «Ні, не бути цьому!», – вирішила я.
Так хотіла побачити маму, пояснити їй все, що відбувалося зі мною. Але було вже пізно. Вона вже не почує мене. Я підхопила дитину на руки і забрала з собою. Малий не пручався. Ніжно обійняв мене рученятами за шию, наче відчував, що він у цій квартирі нікому не потрібен. Тепер мушу спокутувати гріх – викохувати це дитя. Бо більше нікому.
