Я зустрічався з жінкою майже рік, щедро витрачав гроші і на неї, і на її онука. Але варто мені було попросити у неї пиріжків з собою, як одразу зрозумів, яке моє місце у її житті.
Офіціант обережно поставив перед нами пластиковий контейнер, у який щойно вклали майже не торкнутий шматочок шоколадного торта. Катерина з явним задоволенням посунула коробочку до себе. Ми сиділи в гарному кафе у центрі Києва, навколо лунала тиха музика, а у мене всередині наростав непомітний, але глухий осад.
Ми разом майже рік. Мені пятдесят вісім, їй пятдесят чотири. Обоє дорослі, із досвідом шлюбів, розлучень, дорослих дітей і, звісно ж, онуків. У мене двоє хлопець і дівчинка. У неї один обожнюваний онук, Семенчик шестирічний «світло у віконці», якого я бачив усього кілька разів, однак знаю про нього, здається, більше, ніж про власне здоровя.
Катерина поклала контейнер до сумки й глянула на мене тією самою теплою посмішкою, через яку я колись утратив голову.
Семенчик так любить усе шоколадне, сказала вона. А я вже не хочу, наїлася. Добро не має пропадати, правда?
Я мовчки кивнув, покликав офіціанта й розрахувався у рахунок увійшов і торт, і моя кава, і її салат. Гроші були не питанням втратою це для мене не стане. Але річ не у грошах, а у системі, яка непомітно вибудувалась за останні пів року. Я вперто робив вигляд, що нічого особливого не відбувається, списуючи усе «на любов бабусі». За першої ж нагоди і, зазвичай, коштом моїх гривень Катерина забирала містечко додому усе, що можна, аби потішити свого улюбленого онука.
Перший тривожний дзвіночок пролунав три місяці тому, коли ми пішли у кіно на гучну премєру. Я купив квитки, ми дійшли до буфету, й Катерина замовила найбільше відро карамельного попкорну і колу.
Я здивувався: зазвичай вона пильно стежить за фігурою, солодкого уникає. Подумав, що раз хоче нехай собі посмакує. Сіли у залі, погасло світло. Я дістав жменю попкорну, почав їсти. Катерина тримала відро на колінах, закритим кришкою, яку спеціально попросила на касі, і сама жодного зернятка не зїла.
Ти чому не їси? прошепотів я. Він же смачний.
Та ні, я не хочу, так само тихо відповіла вона. То Семенчику відвезу. Сьогодні ночує в мене, обожнює попкорн із кінотеатру, а батьки рідко купують.
Я ледь кока-колою не вдавився. Виходить, я оплатив це велике відро не для нас, а знову для її онука без жодного обговорення. Весь сеанс почувався незручно: їсти було якось недоречно, а попкорн під охороною. Після фільму підвіз Катерину додому, вона сяяла з тим попкорном, а я відчув себе курєром, що ще й витратився на замовлення.
Катерина грошей мала досить. Вона добре заробляє, вдягнена гарно, власне авто є. Не в грошах право.
Але удар завдав минулої суботи. Катерина запросила мене до себе на обід, пообіцяла фірмові пиріжки, про які я стільки чув. Я, зрозуміло, не з порожніми руками: купив доброго вина, фруктів, червоної риби хотілося прикрасити стіл. Квартиру наповнював такий аромат випічки, що аж паморочилось у голові.
На кухні під рушником на столі височіла велика миска. Під нею гора румяних пиріжків, що блищать від масла. Ми сіли, Катерина розлила чай, поклала на тарілку пять штук.
Їж, Андрію, ще гарячі, лагідно сказала вона.
Пиріжки були просто фантастичні. Я зїв три з мясом і два з капустою, наївся досхочу, настрій поліпшився. Поспілкувалися, відкрили вино, нарешті відпочив. Подумав: ось воно, домашній затишок.
Катю, пиріжки просто смакота! відкинувся на спинку стільця. Ввечері мої бешкетники приїдуть: дочка привезе онуків на вихідні. Даси трохи з собою? Хай спробують. Вічно магазинне їдять, дочка кухню не жалує.
І тут сталося те, чого навіть і не очікував.
Катерина змінилась на очах. Ще хвилину тому усміхнена і привітна, а тут мовби клацнув перемикач: усмішка зникла, погляд став холодний, відчужений, губи стисла.
Ой, Андрію мовила вже інакше, ніби і вибачається, але твердо. Я б дуже хотіла, але багато не дам. Увечері Семенчик прийде, я ж переважно для нього й пекла.
Катерина підійшла до тієї ж великої миски, де, присягаюсь, було не менше тридцяти пиріжків. Пошурхотіла, дістала маленький пакетик і поклала три пиріжки: два з капустою, один з мясом.
Ось, простягнула вона цей невеликий кульочок. Пригостиш. Бо Семену на вечерю нічого не залишиться.
Я дивився на ті три пиріжки в пакеті й відчув, як ізсередини піднялась образа. В мисці ціла гора. Я щойно приніс їй і вино, і фрукти, і делікатеси. Ніколи не шкодував для неї нічого. А вона справді економить на моїх онуках кілька пиріжків?
Кать, ну там же повно, спробував я не загострювати, хоча всередині вже клекотіло. Твій Семен не зїсть стільки. Моїм по парі штук вистачить, удвох же.
Вона піджала губи, накрила миску рушником і рішуче відповіла:
Андрію, я продукти рахувала. Я Семенові обіцяла пиріжки. Не ображайся, я не можу всім роздавати, що приготувала. Ти зїв? Смакувало? От і добре. А то для онука.
Вона назвала це «роздавати». Будто я чужий, який прийшов по подачку, а не людина, з якою вона будує стосунки, і котра пів години тому принесла їй гостинці на стіл.
Чому я, у її внутрішній ієрархії, навіть поруч не стою із шестирічною дитиною?
Через пів години я поїхав, пославшись на справи. Ті три пиріжки лежали на сидінні, а запах, що видавався тепло домашнім, тепер був як символ облуди. Я намагався зрозуміти, що в неї на думці, та висновки не радували.
У здорових відносинах головними є дорослі. Ми підтримка одне для одного. Діти й онуки важливі, незамінні, але після нас. А у Катерини все інакше: центр всесвіту шестирічний Семенчик. Він головний, він поза чергою. А я хто? Зручний спонсор, який сплачує кафе, кіно й попкорн «на винос»?
Коли оплачую торт для її онука це в порядку речей, «ми ж сімя» хоча яка сімя через рік стосунків? А коли я прошу декілька пиріжків для своїх онуків це вже «я не можу роздавати». Схема одностороння: її онук у пріоритеті, мої чужі. І вона ніби не побачила, як це принизливо дорослому чоловікові вручити крихітний пакетик, прикривши повну миску рушником.
Вдома мої онуки вже бігали по квартирі. Дочка, зморена після роботи, розбирала торби.
Тату, так пахне пиріжками!
Я дістав той самий пакет і відчув сором.
То тітка Катя передала, буркнув, ухиляючись від погляду дочки. Скуштуйте.
Пиріжки зникли за хвилину. Звичайно, смачні.
А ще є? спитала онука, витираючи пальчики.
Нема, золото, все, відповів я й вийшов на балкон покурити.
Стояв на прохолоді, дивився на вечірній Київ і розмірковував: а навіщо мені таке життя? Чому жінка сприймає мої гроші як спільні, коли справа стосується її онука, а свої пиріжки вважає святинею? Адже річ не у їжі. Годувати я можу будь-чим, можу хоч зараз замовити смаколики. Тут справа в стосунках.
Вона навіть не зрозуміла, що образила мене. Увечері подзвонила, весело розповіла: «Семенчик приїхав, так наївся, щасливий, мультики дивиться». Я слухав і мовчав. Хотілося сказати: «А мої онуки питали, чи є ще, а мені довелося сказати нема». Але змовчав.
Ви зустрічалися з такими подвійними стандартами? Коли все найкраще для когось свого, а від інших чекають лише ресурсів? Як ви вважаєте, чи варто порушувати таку розмову? Чи це дійсно просто «жіноча ощадливість», а я даремно ображаюсь?
Для себе я зрозумів головне: у стосунках важливо, щоб і до тебе, і до твого світу ставилися щиро й з повагою. Бо коли головним у житті партнера лишаються його інтереси, а твоє значення другорядне ти так і залишишся чужим, навіть сидячи за одним столом.
