У мене є сім’я з двома дітьми й ми щасливі. Проживаємо у хорошому будинку у селі за містом для дачників. Загалом, тут живуть багаті люди, або з доходом вище середнього.
Мене звати Інна і мені 42 роки, моєму чоловікові Василю – 44 роки. Ми переїхали у цей будинок, коли всиновили нашого старшого сина Олексія. Рішення взяти дитину з дитячого будинку прийшло до нас відразу після того, як лікарі підтвердили, що нам не бачити рідних дітей.
Олексій був першим, кого ми побачили, коли увійшли у дитячий будинок. Він двом нам сподобався, а коли ми краще з ним познайомилися, то зрозуміли, що це саме той, хто нам потрібний.
Після цього пройшло багато часу. Й в один день я вийшла на город підлити квіти й помітила, що біля нашого забору стоїть дитяча коляска. Це мене дуже здивувало, бо у моїх сусідів не було немовлят. Я зрозуміла, що сталось щось погане й відразу відправилась туди. Підійшовши, я помітила, що коляска дуже брудна й стара, а коли заглянула у неї, то побачила немовля.
Я взяла акуратно дитину на руку, подивилась чи ніде навколо нікого не має й пішла додому.
– Любий, виклич поліцію – крикнула я чоловікові.
– А що сталось? Щось зникло?
– Швидше навпаки, з’явилось! Нам дитину підкинули.
– Ти це про що зараз? Ти його на вулиці знайшла? Та що там люди подуріли? Так же собаки по вулиці великі, а раптом якась би напала?
– Так, зараз же заспокойся й телефонуй у поліцію.
Немовля прокинулось й почало плакати. Я зрозуміла, що сталось й почала роздягати його. Немовля виявилось дівчинкою, до ручки якої на ниточці була прив’язана записка: «Я Аліса, мені 5 місяців. Я хочу, щоб ви стали моїми батьками, бо моя мама не може забезпечити мене всім необхідним!».
Я довго дивилась на записку й не могла повірити написаному. Невже хтось дійсно може так просто віддати дитину чужим людям?
Незабаром прибула поліція. А наступні тижні були, як у тумані, бо ми проводили пошуки горе-мами, щоб вона написала відмову від дитини й ми змогли врешті забрати нашу маленьку принцесу Алісу додому.
