У 70 для Насті настала крайня біда – їй перестали виплачувати пенсію, сказали, що вкралася якась помилка і жінці треба ще повернути чималу суму. З того дня жінка забідувала. Ходила як одержима селом і збирала всяке залізяччя. На гроші за метал купувала собі хліб.
Часом бабусі допомагали сусіди хто чим міг. Правда, в старенької десь у світах була донька. Однак вона чомусь забула за матір. Вже, мабуть, років десять минуло, як її не було в селі.
Коли стара зовсім вибилася з сили, то її почала провідувати місцева медсестра. Разом з ліками приносила шматок хліба чи шматок домашнього сиру. Шкода їй було бабуні Насті.
Так минув рік. І Настуня зовсім злягла. Часом хтось забіжить до неї з сусідів, принесе кухлик молока з окрайцем хліба, і це вже для старенької була справжня розкіш.
У хаті по суті пустка. Під вікном містився розсохлий кухонний столик. Поряд з ним вилискувало протертим сидінням крісло, яке ледь трималося на ніжках. Під стіною – ліжко, на бильцях якого була повішана нехитра одіж Настусі. І все.
Не нажила впродовж життя стара жінка нічого – холодильника, пралки, телевізора…
-Гай-гай, – часом скрушно зітхала медсестра, оглядаючи убогі стіни кімнати, простягаючи Настуні принесену булку чи свіжоспечений окраєць хліба, густо намащений маслом чи медом.
Старенька пожадливо брала їжу і довго перетирала її своїм беззубим ротом. Спішити було нікуди. Попереду ще так багато годин до ночі… А ніч на самотині завжди важка й тягуча…
На 83 році життя бабуся Настя переставилася на інший світ. Сусіди поховали стареньку за християнським звичаєм. Медсестра все-таки надіслала через спеціальну службу повідомлення єдиній дочці Настуні – а раптом знайдеться.
І Марина приїхала на дев’ятий день. Сходила на цвинтар. Заглянула в хату, у якій залягла холодна пустка. Присіла на єдине ліжко, підгорнула матрац, що почав сповзати на долівку. І раптом її рука намацала під тканиною щось тверде. Марина не помилилася – в матраці були гроші! Багато грошей! Жінка не вірила своїм очам. У матраці зберігалася немала сума.
Марина розгублено виймала куп’юри і складала їх в сумку. Невідомо, чи поділилася хоч копійчиною з медсестрою, що віддала старенькій, яка вижила з розуму, стільки власного часу і турботи…
Вражає інше – наскільки людина може втрачати здоровий глузд чи піддаватися збоченням власної психіки, і опускатися морально, духовно, фізично, аж до крайнього приниження або виснаження…
