Рік тому в нашого сусіда діда Петра з’явився маленький песик. Сусід розповів, що знайшов його біла занедбаного будівництва. Тоді собачці було лише декілька днів від народження та песик був знесилений. Він дуже хотів пити та сонце, яке світило прямо на нього, його втомило. Дід Петро забрав його до себе хоча йому самому не було чого їсти.
Ми побачили маленьке створіння на руках у сусіда та почали приносити йому харчі для песика. Спершу йому не все можна було їсти та він пив молоко, їв кашу з фаршем. Але коли цуценя добряче підросло, то з великим задоволенням гризло кістки, які ми йому приносили. Так що питання з харчуванням нового друга нашого сусіда було вирішене.
Дід Петро вже був немолодим, проте це не заважало йому кожного ранку виходити на прогулянку з Рябком, так він назвав свого нового чотирилапого друга. Рябко був дуже веселим песиком, діти у дворі просто обожнювали його. Коли дід Петро з Рябком поверталися з вечірньої прогулянки, діти стрімголов бігли до собачки та починали з ним гратися.
Попри свій жвавий темперамент, Рябко не заважав іншим сусідам своїм гавканням чи скавучанням та нам жилося спокійно аж доти, поки посеред ночі ми почули голосне гавкання. Воно розбудило всіх. Я спочатку подумала, що скоро все мине, але після того, як гавкання не припинилося впродовж 15 хвилин, вирішили піти до діда Петра. Біля дверей літнього чоловіка зібралося багато людей та всі непокоїлися думаючи, що щось могло статися.
Двері були зачинені та чоловікам довелося вибивати їх. Коли ми зайшли у квартиру, то побачили, що дід Петро лежить на підлозі непритомний, а навколо нього бігає Рябко голосно гавкаючи. Я викликала швидку.
Згодом з’ясувалося, що песик врятував життя своєму хазяїну, якби він не підняв на ноги всіх сусідів, то діда Петра б не стало.
