Колись, ще до тридцяти п’яти років, Катерина Петрівна вважала себе щасливою жінкою. Люблячий чоловік Тарас, син Андрійко та донька Марічка, скромна, але міцна родина. Все змінилося, коли Тараса звільнили із заводу. Роботу у місті знайти не вдалося, і він вирішив їхати на заробітки до Німеччини.
— Катьо, хлопці кличуть. Платять непогано, — сказав він одного разу.
— А як же ми? Ми тут, ти там. Яка ж це родина? — збентежилась вона.
— Це ж ненадовго. Перетерпимо. Станемо на ноги — і все буде інакше.
Та сталося не так, як вона сподівалася. Тарас почав приїздити рідше, все частіше був похмурим та байдужим. А одного дня, коли Катерина готувалася до його приїзду, пішла за продуктами й у поштовій скриньці знайшла листа. Від нього.
Вона посміхнулася — подумала, що це слова любові, туги. Лист прийшов у день його повернення. Занесла додому, розкрила. І обірвалося серце.
«Катьо, прости. Не зміг сказати особисто. Кохаю іншу. Наш шлюб — помилка. Хочу розлучення. Дітям допомагатиму. Прощавай».
Вона перечитувала знову і знову, не вірячи. Сльози застилали очі. У цю мить у кімнату увійшов десятирічний Андрійко.
— Мамо, у тебе піч палає. Що таке?
Вона схопилася, вимкнула плиту, розганяла дим. Безтямно посміхалася синові, а в грудях палало від болю.
Через місяць вони розлучилися. Тарас пішов назавжди. Гроші надсилав, але до їхнього дому більше не повернувся. Через десять років Катерина дізналася, що він загинув у аварії. А вона лишилася одна із двома дітьми та тягарем відповідальності.
Минали роки. Катерина більше не виходила заміж — не хотіла приводити чужого чоловіка в дім. Все її життя — діти. Андрійко виріс, одружився із Олесею. Вони оселилися в його кімнаті, а Катерина з Марічкою — в іншій. Народився онук Ярик. Та й Олеся, і Марічка не поспішали покидати батьківський дім. Дім став тісним і напруженим.
Одного разу Марічка заявила:
— Мамо, я вагітна. Ми з Русланом трохи поживемо у тебе.
— Де? — здивувалася Катерина. — В одній кімнаті — Андрійко з дружиною та сином, в іншій — ми з тобою. Куди ти ще людей приведеш?
— У нас у кухні диван є. Ти ж не проти?
І Катерина переїхала на кухню. Перша ніч там стала для неї пеклом. А далі — лише гірше. Крики, сварки, суперечки між родинами. Хто з’їв ковбасу, хто галасував вночі, хто в кого взяв блокнот — усе ставало причиною лайки.
Раптом Катерина помітила округлілий живіт у Олесі.
— Ти вагітна?
— Так. У нас буде друга дитина.
— А як же житло?
— Почали, значить, виганяєте?! — спалахує Олеся.
— Та хіба хто вас жен— Та хіба хто вас жене? Але ж вас уже четверо в одній кімнаті!
— Нехай твоя дочка виїжджає, у неї чоловік є! — відрубала Олеся.
— Та й у тебе є! — не витримала Катерина.
Вранці прийшов Андрійко:
— Мамо, ти Олесю образила. Нас виганяєш?
Марічка, наче за командою, увійшла:
— А ти скажи чоловікові, щоб вам житло знайшов!
— Знаєте що! — вибухнула Катерина. — Годі! Переїжджайте всі! І ти, Андрійку, з дружиною та дітьми. І ти, Марічко, зі своїм Русланом. Я більше не можу! Набридло. Ви перетворили мій дім на базар, ви не рахуєтеся ні зі мною, ні один з одним. Усе, досить. За поріг!
Сказала це твердо, голосно, без вагань. Навіть сама здивувалася своїй рішучості. Але назад не хотіла. Ані на мить.
За три дні вони виїхали. Було багато слів: «Ти більше не побачиш онуків», «Ми з тобою не спілкуватимемося». Катерина мовчала.
А вечеріла вона тепер на кухні — сама. Без криків, без сварок. Просто в тиші.
Озирнулася — і вперше за довгий час відчула себе справжньою господинею. Зробила ремонт. Оновила меблі. А наступного року — вперше в житті — поїхала відпочивати за кордон.
І нехай хтось скаже, що вона думає лише про себе — ні. Вона віддала життя дітям. А тепер, нарешті, живе для себе. І це правильно.
