Поговори з ним, Соломіє… Чи може з нею? А може, просто з собою
— Соломіє, будь ласка… Він же там розіб’ється! — голос матері тремтів від сліз.
— Мамо, звідки ти взяла?
— Та ти ж знаєш! Він же зовсім дитина! — майже скрикнула Ганна Михайлівна.
— Йому двадцять п’ять. Через місяць. Дитина… — Соломія здержалася і, щоб не кричати в трубку, тихо видихнула. — Гаразд. Подзвоню йому…
Вона скинула дзвінок і прикусила губу.
«Максимку, Максимку… Лише про нього й розмови. А я? Я — просто фоновий персонаж, статист у чиїйсь драмі. Соломія доросла, Соломія самостійна, Соломія не плаче, отже, і не страждає. Хіба ж питає мене мати — як я, що у мене…»
— У неї це почалося після смерті батька, — розповідала Соломія подрузі Олені, крутячи ложку в чашці кави.
— Горе, стрес, туга, — кивнула Олена. — Але два роки минуло…
— Саме тому! А вона ніби вчепилася в нього, в Максима, як у останній рятувальний круг. В неї тепер одне життя — це він. Мама наче обнулилася.
— А ти?
— А я? — Соломія усміхнулася. — Я поруч, але не в рахунок. З братом у неї якийсь особливий зв’язок. І нехай, якби це не переходило в нездорову одержимість. Він молодший за мене всього на два роки, а вона з ним, як із немовлям: і нагодує, і вкриє, і думки його вгадає…
— Він, мабуть, на батька схожий?
— Та всі вони на нього були схожі — і Максим, і татові шкільні фото. Тільки в мене, мабуть, інше ДНК.
Соломії було двадцять сім. Працювала в юридичній фірмі, знімала однушку в старому будинку біля метро Лук’янівська. З особистим — було… ніби нічого. Після кількох невдалих стосунків вирішила поки що не намагатися створити родину й зосередилася на собі.
Максим був іншим. З дитинства — млявий, розсіяний, неохочий до напруги. Школу ледве закінчив, вступив туди, де «не треба математику». Тато тоді ще був живий, поговорив чоловічою мовою, і хлопець хоч і неохоче, але визначився.
Потім — смерть батька. Важка, несподівана. Мама наче розломилася навпіл. Хворіла, ходила по лікарях, сльози, ліки, молитви. Робота ледь не розвалилася. І на цьому тлі Максим — єдина радість.
Хлопчик-заспокоєння. Хоч хлопчикові давно вже дорослому.
Він влаштувався на роботу. Гроші в будинок не дуже приносив, але на вечерю завжди приходив, а потів — у крісло, до комп’ютера. Там і життя. Але щось змінилося, коли в його житті з’явилася Катерина.
На Новий рік Соломія приїхала до матері. Максим, із очима в телефоні, листувався. Смішно посміхався, бурмотів щось невпопад. Соломія зрозуміла — кохання. І навіть пораділа.
А ось мати була напружена.
— Ти б його бачила! — лаяла Ганна Михайлівна, коли залишилися удвох на кухні. — Раніше з ліжка не підіймеш, а тепер працює, як кінь. У вихідні на підробітку, увечері в офісі. Все для Катерини! Все для «майбутнього». Каблучку їй хоче купити, квіти, ресторани… І навіть копить почав! Не хочу, каже, із порожніми руками приходити…
— Мамо, і що в цьому поганого? — Соломія дивилася на матір із розгубленістю. — Ти ж завжди цього хотіла.
— Але не так! Вони куди тільки не їздять! То гори, то байдарки… Якийсь екстрим! А якщо щось станеться? Я ж одна залишуся…
— Мам, люди не можуть жити у вакуумі, — Соломія похитала головою. — Він живе. Це нормально.
Минуло ще трохи часу. Соломія сиділа в кафе на обіді, виделка в борщі, коли на телефоні засвітився екран — «Мама». Вона зітхнула й натиснула «відповісти».
— Він не ночував вдома, Соломіє! Ти розумієш?! Поїхав до неї, попередив, звісно, але я сподівалася, що не залишиться…
— Мам, йому майже двадцять п’ять. Він дорослий. Це нормально, що у нього стосунки…
— Для мене він дитина! Я не спала всю ніч. Поговори з ним, благаю. Він мене не слухає. А тебе — послухає.
Соломія видихнула. Обіцяла, звісно. Але подумала — а чи варто? Може, з ним треба говорити не як старша сестра, а як доросла — із дорослим. Або, навпаки, не говорити взагалі — він сам впорається.
Потім пішли нові теми. Кінь. Верхом. Катастрофи, вигадані матір’ю.
— Він собі шию зламає! — ридала мати по телефону. — Або спину! Нехай би ця Катерина сама їздила. Навіщо він?!
А потім — похід. Осінній. З намети та сходженнями.
— Він собі все відморозить! — кричала Ганна Михайлівна. — У нього ж імунітет слабкий! А якщо ведмідь? А кліщ? А ти, Соломіє, поговори з ним. Він лише тебе слухає!
— Знаєш, — поскаржилася Соломія подрузі Олені, — я вже не сестра, а диспетчер між двома фронтами. Мама каже — передай йому. Він каже — передай мамі. Я — посеред!
— Може, він і справді скоро переїде? — задумливо проговорила Олена.
— Я йому так— Я йому так і сказала: одружуйся та їдь куди подалі, відпочини від неї.
