В сім’ї моєї мами три дитини. Вона та ще дві сестри. Всі вони виросли в селі, але з часом переїхали до міста, а мати, моя бабуся, залишилась в селі. Проте після смерті дідуся вона переїхала до міста. Звісно ж за допомогою своїх доньок. Вони допомогли продати хату в селі та купити однокімнатну квартиру в місті, де проживали ми всі.
Протягом двох з половиною років бабуся спокійно жила в своїй власній квартирі. Але потім сталася дуже страшна ситуація. Я не змогла додзвонитись до бабусі, стала переживати та відпросилась з роботи та поспішила до бабусі. Прибігла до квартири, відкрила двері, а в кімнаті бабуся лежить без свідомості лежить.
Я викликала швидку. Лікарі приїхали швидко та без запізнень. Проте сказали, що вже пізно та допомагати їй потрібно було в першій годині після нападу. І саме через це бабуся стада лежачою в свої 76 років.
Після цього зібралась “сімейна нарада”, на якій всі домовились, що спершу на місяць беремо бабусю до себе ми, а потім тітки на два місяці по черзі. Цей варіант влаштував всіх, тому на цьому і погодились.
Я не могла собі уявити, що буде настільки важко. І важко саме не через те, що бабуня лежачою була, а через те, що після нападу вона стала наче маленька дитина. Дуже вередлива та капризна дитина, яка особливо мучила нас з мамою по-ночах.
Кожної ночі вона прокидалась та кожні 10-15 хв просила то поїсти, то попити, то подушку поправити, то щось принести/віднести. Виспатись в такій ситуації було вкрай важко.
Ради того, щоб доглядати бабусю я попросила начальника перевести на декілька днів в тиждень мене на дистанційну роботу(я працюю в тій сфері же це можливо). Мама ж змушена була перейти на половину ставки, що привело до значного та відчутного скорочення нашого бюджету.
Ми вже рахували дні до того, як мала забрати бабцю тітка. Проте вона її не забрала. Бо вирішила саме тоді, коли прийшла її черга глядіти за лежачою мамою, зробити ремонт, щоб забезпечити кращі умови для хворої людини. Друга ж тітка також не забрала бабусю до себе, бо в неї донька заміж вийшла і разом з чоловіком живе в кімнаті, де мала жити бабуся. Попросили вони нас ще трішки почекати і вони обов’язково заберуть бабусю до себе.
Ми чекали. Один місяць. Ще один. І ще. Але таки ніхто і не збирався допомагати нам. І пробула бабуня так в нас до тих пір поки не покинула цей світ. Вона просто померла вночі.
Після похорон протягом тижня ми мали всі разом піти та розібрати речі в квартирі бабуні. Проте в тіток знову з’явились відмовки, про те, що начебто вони не мають часу, багато справ і т.д.
Поки ми прибирали та розбирали речі бабусі, знайшли заповіт, який був складений на мене та маму. Бабця наче розуміла, що за нею глядітимемо лише ми з мамою, якщо з нею щось станеться. Бабуся заповіла нам свою квартиру.
Як тільки тітки та їх чоловіки і діти дізнались про заповіт – наше життя стало ще більш неспокійним, ніж було до цього. Постійні дзвінки. Постійні погрози. Постійні вимоги продати квартиру та розділити гроші між сестрами. Бо вони ж також діти покійної і мають право. Також звинувачували нас, що ми змусили хвору жінку скласти заповіт. Хоча він був складений задовго до того, як в бабці стався напад.
Одного разу я не витримала та виказала все своїм тіткам. Де вони були, коли ми втрачали свої здоров’я та сили на те, щоб забезпечити бабусі гідний догляд та той залишок життя, що їй залишилося прожити? Чому вони не виконували свою частину договору? Чому тепер хочуть частину, якщо не старались для своєї ж матері? Де вони були, коли так були потрібні? Перечекати найгірший та найважчий момент, а тепер хочуть на все готове прийти і забрати “заслужену” частку?
