Маша стояла біля раковини та перемивала посуд після обіду. Сьогодні справити 40 днів по смерті мами. На душі було пусто, у серці боліло. Хотілося плакати, але сліз не залишилося. Нема до кого і пригорнутися. Ніби й знали, що мамі недовго залишилося, лікарі попереджали готуватися до найгіршого, але хіба можна бути готовим до втрати найріднішої людини у світі.
За цими роздумами Маша не почула, як до кімнати увійшла старша сестра Зіна. Вона підійшла до мийки та вимкнула воду:
-Ти геть уже! Знаєш, які платіжки приходять за воду. Не тобі ж за них платити! – сварила вона молодшу сестру.
-Пробач, я просто задумалася.
-Задумалася вона. Ти краще подумай, де поселишся
-Як це де? Квартира мамина, значить ми обидві маємо на неї рівні права – спокійно пояснила Маша.
-Ти бач, як заговорила. А де ти була зі своїми рівними правами, коли мама стогнала від болю та не могла підвестися з ліжка. Хто був поруч неї, хто всьому давав раду? Я! Жертвувала особистим життям, відмовилася від коханого, тебе не турбувала, бо мама не дозволила: «Машенька вчиться, не заважай. Вона повинна закінчити університет. Хоч хтось із нашої родини матиме вищу освіту». Мама навіть коли помирала думала лише про тебе. Не маєш ти ніякого права, збирай речі та вали звідки приїхала.
Посуд Маша не домила, витерла руки й пішла у передпокій діставати валізу. Якщо Зіна вже так заговорила, то нехай подавиться своєю квартирою. Буде мати чотири кутки, коли божеволітиме від самотності. З таким характером поруч неї ніхто довго не витримає.
Особливого вибору у Марії не було. Зателефонувала до маминого зведеного брата, дядька Павла. Запитала чи можна у нього деякий час пожити, поки квартири не знайде. Коротко описала ситуацію й поїхала в гості. Дядько Павло Машу прийняв люб’язно, виділив кімнату, спокійно поговорили. Порадив не відмовлятися від квартири, адже це і її спадок. Маша й слухати не хотіла. Сказала, що не хоче мати діла з такою сестрою.
Поки жила у дядька допомагала йому з хатніми справами. До них часто заходив у гості сусід Даня. Він налаштовував дядькові ноутбук, встановлював якісь там програми. Згодом просто забігав аби привітатися та посмакувати смачний пиріг, приготовлений Машею. Дядько лише загадково посміхався й підштовхував Даню до дій:
-То ти ще довго будеш нам пороги оббивати, чи може зізнаєшся уже Маші в коханні.
Хлопець зніяковів та втік додому, але ввечері повернувся з великим букетом квітів та пропозицією. Ось так просто без жодного побачення, практично не знаючи один одного, Маша та Даня вирішили одружитися.
Весілля зробили маленьке, для найрідніших. Маша відправила запрошення і для Зіни, але та не прийшла. Дані запропонували роботу в іншому місті, тож подружжя переїхало. Багато води сплило з того часу.
Маша та Даня встигли двічі стати батьками. Діти вже дорослі, у кожного своє життя. Старша дочка збирається вийти заміж. Коли складали список запрошених, Маша вписала туди ім’я своєї сестри Зіни. Двадцять років вони не розмовляли. Якось щемливо стало на душі. Вирішила Маша поїхати у рідне місто та провідати родичку.
Першим ділом пішла у квартиру матері. Зіна була вдома. Двері відчинила стара згорблена жінка, Маша не одразу упізнала й ній сестру.
-Пустиш? – запитала боязко.
Зіна не відповіла, мовчки кинулася обіймати сестру й тільки тоді сказала:
-Пробач!
Вони зайшли до квартири. Попереду довга розмова, сповнена каяття та історій з нового життя. Шкода, що стільки років втрачено. Була б живою мама обидві б отримали доброї прочуханки. Маша та Зіна вчаться заново бути сестрами й обидві раді, що є одна в одної.