Обиделася
— Ну що, доню, подумали? Я вчора такого «Рено» бачила! Біле, з шкіряним салоном. Красавець. Всього-то п’ятсот тисяч гривень, — голос Тетяни Іванівни звучав з натягнутою легкістю, але за цим ховався тиск.
— Мам… — Оксана зітхнула і закрила ноутбук. — Ми ж з тобою вже говорили. У нас іпотека, Софійка хворіє кожен місяць. Де я тобі півмільйона знайду? Подивись щось простіше.
Зі спальні чулися дитячі вигуки. Андрій возився з Софійкою: та упиралася, не хотіла вдягати шкарпетки. На годиннику було двадцять на дев’яту. За десять хвилин Оксані треба було виходити на роботу. І ця історія з машиною знову вилізла невчасно.
— То візьміть кредит, — спокійно сказала Тетяна, підтягуючи до себе вазу з печивом. — Ви ж молоді, у вас стаж, нормальні зарплати. Я ж не на поминки прошу, а на корисну річ.
Оксана різко повернулася до матері, уже стискаючи кулаки.
— А платити чим, мамо? Повітрям? Ти мене взагалі чуєш? У нас вже є іпотека.
Тетяна фыркнула, схрестила руки на грудях і відвернулася.
— Угу. У батьків Андрія машина є, а я, значить, як завжди, на задвірках.
Тут Оксану перекосило.
— У батьків Андрія машина є, бо вони самі її купили. Продали стару, зберегли. Ні в кого нічого не просили. А ти тільки права отримала, а вже «Рено» за півмільйона тобі подавай.
— А чому, на твою думку, я тільки зараз права отримала?! — спалахувала Тетяна. — Бо тебе виховувала, кожну копійку на тебе витрачала, тобі на перший внесок відкладала! А тепер, коли нарешті з’явилася можливість, мені дають від ворот поворот.
Оксана глянула на Андрія. Той допомагав доньці взуватися і виглядав втомленим та збентеженим. Він, як завжди, не втручався. Сподівався, що вони самі розберуться. Але по стиснутих губах було ясно: йому все це вже набридло.
— Мамо, ти ж сама мені колись казала, що боїшся сідати за кермо. Послухай, ми не звірі. Але у нас немає платинової картки, — обурення в голосі Оксани змінилося втомою. — Ми й так тобі у всьому допомагаємо. Платимо за комуналку, даємо на ліки, на подарунки, на те, на сє…
Тетяна схопилася за серце так театрально, наче саме зараз згадала, що в неї гіпертонія.
— Ой, усе з вами зрозуміло. То тепер ти будеш кожну гривню мені докоряти?
Оксана голосно зітхнула, наче випускаючи пару. У неї пересохло в горлі, долоні спітніли. Це була не перша розмова про машину, але сьогодні — особливо жорстка. Все змішалося: недосип, постійні лікарняні доньки, робота, неоплачені рахунки в поштовій скриньці.
І тут Тетяна раптом сказала те, що остаточно добило доньку:
— А якщо я буду з Софійкою сидіти? Коли вона хворіє. Ти зможеш працювати без лікарняних, більше заробляти. Ми тоді потягнемо кредит.
Оксана аж зависла на кілька секунд.
— Постривай. Значить, ти з онукою готова сидіти тільки за машину? Просто так тобі здоров’я не дозволяло, наскільки я пам’ятаю. А побачивши «Рено», у тебе тиск падає, чи що?
— Не перебільшуй, — буркнула мати. — Я просто шукаю компроміс. Щоб усім було добре.
— Компроміс — це коли обидві сторони йдуть на поступки. А ти просто торгуєшся і умови ставиш.
Тетяна різко розвернулася і пішла до дверей.
— Гаразд. Усе з вами ясно. Живіть без мене. І не дзвоніть потім, коли знову знадобиться бабуся. Самі розбирайтеся.
Оксана не побігла за матір’ю. Просто сіла біля вікна і заплющила очі, намагаючись переварити стаІ з того дня вони навчилися знаходити компроміс, але найціннішим було те, що Софійка знову могла обіймати свою бабусю без жодних умов.
