Ось адаптована історія у стилі діарі.
У мене вийшло потрапити секретаркою головного інженера на великому заводі в Києві. Робітників було багато, різних. У кожного власна усяка історія. Але підняла голову особа, ніби струмок: швидка, неспокійна. Колектив її назвав Світлана-струмочок. І хоч вій виповнило пятдесят, не прохали називати її з прізвищем.
Світлана вирвала себе кроком, дуже гучним. В її кроки чулися кілометри. У цехах її голос навіть мутнів металевий шум. Як джвекс ввечір, розходила від неї живий енергія.
Вона розгортаючись по заводу, справжній потік. Пробивалася через все: начальство, питання, труднощі. В профкомі сприймали як різана важіль, на якому нема панчі. Всі її запитання розвязувалися, як вода в глибокий колодязь.
Світлана любила казати: “Не встигаємо!” і заганяла до гущі справ. Її звуть “струмок” тому, що ходить, як водичка, повсюди, ніби думає сама за себе.
У неї тонкість відсутня слова жорсткі, вона розмовляла, як із мукою. Нема й подруг; вони бачать: чесність без підливки ніколи не пристає. Одягала вона впритул, ніби в казку: кольори кричали, а решта… ні. Але із заставки була з макіяжем і манікюром до міліметра.
Мені, як секретарці, вона очевидна, але слова про неї йшли, як віто. Я, поміж іншим, що на заводі, кілька разів бачила її на краю очей.
Потім прийшов новий головний інженер. Я, молоденька, схожа йому в дочки. Місяць ми дивилися один на одного, як сонце східнє. Петро Іванович обідати не любив у столовиці їв із термосів, як добрий батько.
А я дешево обідала: бутерброд із чаєм. Він, натомість, завсід без-зупинки: ковбаси, шинки, гарбузи. Коли підійшли, він при запрошенні на обід засміявся: “Мабуть, думає, я заїжджий!” і ми почали вечерятися разом.
Моя думка: студентка з життя голодна я не була при предметі. Зїла б будь що, як тісто на паліці.
Одного дня по обіді він почав розповідати про свою дружину Лайну. Це стало ніби традицією: їж і мрій. Петро Іванович і Лайна прожили разом тридцять років, народилось три сини усі на заводі. У Лайни в домі було восьмеро братів і сестер. Вона поміж ними звичайна, але нічого не залишає для брата. Якось її брат залишився без хати Лайна прибрала його в себе.
Петро хотів доньку, але божевілля у минуле. Тоді дівчинка народилася, але він не зміг подумати про життя. Маленькі дівчинки він взяв із дитячого будинку, як заховане дарко. Лайна з почуття сорому збирала усе, що було плескати, а Пітер мовчав, як камінь.
От і потім Лайна, після тиші, сказала: “Нехай дитина буде то дар Божий.” Так і назвали дівчинку Дарину. Тепер їй шістнадцять, і вона ніби дочка рідна вміє вчитися, допомагає додому, з ласкою.
Я, слухаючи історію, вихилилася як під старий лемур: скільки сил у цій жінці! Вона вже майже, але не до кінця… Не кожна зможе мити гріхи другого.
Одного разу в мене прокотилася Світлана-струмок до кабінету. Я глянула думала, чий це? А вона: “А я дружина!” і розповіла, що дійсно.
То як: Лайна і жінка Пітера, і Світлана, і та ж, що всіх рушала?
Очі мої просто ще дивилися, коли він запросив мене в гості. Аби зустріти сина Ваню йому треба знайти дівчину, як ми.
Нині ми родина. А Світлана-струмок ніби сватка.
Урок? Не все що на поверхні, цінуйте близьких не за зовнішнє, а за смілий внутрішній струмок.
