Я не міг повірити власному щастю! Проте воно недовго тривало. Вийшло так, що отримавши один сенс життя я втратив інший.
Вагітність моєї дружини проходила дуже добре. Лікарі не виявляли жодних патологій, чи то проблем. Навіть на збереження її не клали. Аж поки не дійшло до пологів і лікарі почали бігати мов навіжені, шукаючи допомоги чи підтримки. Я так досі нічого не розумію, але що щось пішло не так, то було ясно.
Мені не показували ні дитину, ні дружину цілий день. Я вже місця собі не знаходив, в що вірити, кому молитись, аби все закінчилось добре. Медичні сестрички мені вже дали заспокійливе, аби я перестав труситись від страху, та це не надто допомогло. Дурні думки все одно лізли в голову. В решті решт не просто так мені нічого не повідомляють та ігнорують.
Через півтора дня мені врешті дали потримати свою дитину на руках. А про дружину були новини геть не втішні. Вона пішла із нашого життя. Залишила за собою свою маленьку копію. Як її мені тепер ростити самотужки я голови не прикладу. І скільки питань в голові. Мені сказали, що через ускладнення виникла кровотеча яку не змогли зупинити. Які в біса ускладнення?! Всю вагітність були ідеальні всі показники, а тепер її просто не стало!? Мене розривало від безвиході. Це ж недбалість лікарів, які вчасно не побачили проблему! Чому через їх легковажне ставлення до роботи дитина тепер лишилась на половину сиротою, а я вдівцем!?
Зараз мені потрібно сконцентруватись на малечі, дати їй все необхідне, адже їй ще важче без мами, аніж мені, а потім я візьмусь за цих лікарів, які явно купили собі дипломи, а тепер беруться за людські життя. Гадають, що Бога за бороду взяли! Будуть вони відповідати за всі свої вчинки. Я більш як впевнений, що наша родина не єдина постраждала від них.
Моя малеча росте, змінюється, зовнішність у неї геть схожа на свою матір. З однієї сторони я щасливий, що маю маленьку копію дружини, яку кохав більше життя, а з іншої – серце стискується кожного разу, коли дивлюсь на неї. Мабуть, це відчуття ніколи не мине. До слова, лікарів я тих притягнув до відповідальності. Але що вже, дружину цим не повернеш. Лишається сподіватись, що завдяки нашій величезній жертві, а потім і титанічними зусиллями, подібне ніколи ні в кого не станеться. Цю біль навіть не можливо описати… Щось схоже на те, аби в грудях пробили дірку, і тепер ти змушений із нею жити до кінця власних днів.
