Оксана прокинулась й прислухалася. За тишею в хаті зрозуміла, що Степана немає вдома. Вона встала, потягнулася й пішла на кухню. На столі лежала записка: «Вибач, забів попередити вчора. До обіду буду на роботі».
Оксана усміхнулася, зім’яла папірець і кинула у смітник. Вона давно підозрювала, що в Степана хто-то є. Його вічно немає вдома, вони давно перестали розмовляти по душі, навіть просто балакали рідко. Донька вийшла заміж і поїхала з чоловіком у військове містечко. Лише видимість родини.
У кімнаті задзвонив телефон. Наталка.
– Що робиш? – спитала єдина близька подруга ще зі школи.
– Нічого. Тільки встала.
– Слухай, погода чудова, весна, сонечко. Пройдемося по магазинам? Так хочеться чогось гарного та яскравого. Сподіваюся, в тебе немає жодних планів?
– Жодних. Степан на роботі.
– У вихідний? Ну то ж, приведи себе до ладу, одягнися відповідно, через годину я за тобою заїду. – І Наталка відключилася.
Оксана поставила на плиту чайник і пішла у ванну. Ходити з Наталкою по магазинах вона любила. В неї був наметаний око. Оксана розбігалася, не знала, що обрати, а Наталка, ніби чарівниця, діставала звідкись саме ту сукню – па потрібний фасон, розмір і якість.
Вона вчила її, щоЦе для тебе, для українського солдата, що стоїть на передовій, – тихо сказала Оксана, подаючи вишитий рушник.
