**Щоденниковий запис**
Микола зупинив автомобіль біля кладовищенської брами й глибоко зітхнув. Боже, скільки разів він збирався сюди приїхати? Скільки разів відкладав «на потім»? Коли мати була живою — часу не вистачало. Після її смерті — ніби й зізнатися страшно було повертатись до минулого.
Але давно вже пора прокинутися. Зрозуміти, що весь цей світ, який він так старанно будував навколо себе, був лише фасадом. Жодне слово, жоден жест не мали під собою правди. Іронічно, але він навіть вдячний Тетяні — колишній дружині — за те, що зруйнувала цей картковий дім. Одного разу — і все розпалося! Така ідеальна зовні родина, такі «справжні» друзі… А на ділі — його дружина, його найкращий друг, усі ті, хто знав і мовчав. Це була не просто катастрофа. Це був удар, від якого Микола досі не оговтався.
Після розлучення він поїхав у рідне село. Вісім років минуло з часів похорону матері. Вісім! І жодного разу не знайшов часу відвідати могилу. Лише зараз, коли від життя нічого хорошого не лишилось, він усвідомив просту істину: мама була єдиною, хто ніколи б його не зрадив.
Одружився він пізно — йому було тридцять три, а Тетяні лише двадцять п’ять. Пишався нею, як трофеєм. Вона була гарненькою, витонченою, «світською», як йому здавалося. Тепер же пам’ятав її обличчя, перекривлене злістю, слова, якими вона його розіп’яла: що ненавиділа його всі роки спільного життя, що кожна ніч із ним була катуванням. І досі не розумів, як міг бути таким сліпим. Вона плакала, благала пробачення, говорила, що почувалася самотньою… Але варто було вимовити «розлучення» — і маска злетіла. Ось вона, справжня.
Микола вийшов із машини, взявши з заднього сидіння великий букет квітів. Ішов повільно, дивлячись під ноги. Стежка, напевно, вже вся заросла. Навіть пам’ятник ставив дистанційно — усе через інтернет. Як символ усього його життя: все здалеку, все ненажніве.
Огорожа виявилася чистою. Пам’ятник теж. Квіти свіжі, земля акуратно розпушена. Хтось доглядав за могилою. Мабуть, одна з маминих подруг. Хоча… синові, виходить, було не до того.
Відчинив калітку й прошепотів:
— Привіт, мам…
Горло стиснуло, очі спалахнули. Микола не чекав, що заплаче. Він же бізнесмен, холоднокровний, звик тримати себе в руках. А тепер ридав, немов дитина. Не зупиняв сліз. Вони були звільненням, ніби промивали душу від усього, що пов’язано з Тетяною, зрадою, болем. Ніби мама справді була поруч, гладила по голові й шепотіла: «Нічого-нічого, сину… Усе буде добре».
Він довго сидів. Мовчки. Але в думках говорив. Згадував дитинство: як падав, розбивав коліна, а мама мазала йодом і казала: «Загоїться, сліду не лишиться». І справді загоювалося. З часом. І щораз біль ставав легшим. А мама завжди додавала: «До всього звикаєш, тільки до зради — ніколи».
Тепер він розумів кожне її слово. Тоді вони здавалися просто ніжними фразами, а виявилися мудрістю.
Платити сусідці за догляд за домом — не проблема, але скільки можна тримати його зачиненим? Він усміхнувся, згадавши, як познайомився із нею. Йому було погано, важко. А її донька — Олена — зустріла його з такою теплотою… Розговорились, і все якось само склалося. Поїхав він рано, залишивши записку, де лежать ключі. Може, з її точки зору, він вчинив підло. Але ж нічого не обіцяв. Усе було за взаємною згодою. Вона тоді сама розлучилася з чоловіком-тираном, розповідала, як їй було важко. Обоє були самотні. Ось і зблизилися на час.
— Дядьку, ви мені допоможете?
Микола різко обернувся. Перед ним стояла мала дівчинка рік сім-вісім, у руках — порожнє відро.
— Мені потрібно води принести, щоб квітки полляти. Ми з мамою їх посадили, а сьогодні мама захворіла. На дворі спека — вони загинуть! Але відро заважке. Я сама не донесу. Тільки не кажіть мамі, що я була сама. Якщо буду носити по тр— Нікому не скажу, — пообіцяв Микола, беручи відро і вперше за довгі роки відчуваючи, що в його житті з’явився справжній сенс.
