**Повернення**
— Марічка! Де ти? Марічко! — Оксана вбігла до хати, озирнула порожню кімнату й вискочила на ґанок, тупотя черевичками й грюкаючи дверима. — І де тепер шукати? — Від розпачу й нетерпіння Оксана притопнула ногою.
З-за рогу хати з’явилася невисока дівчина з пластиковим тазом у руках.
— Ну нарешті. Кричу тобі, кричу… — Оксана зібігла з ґанка до подруги.
— Білизну в городі вішала. А що трапилося? — Марія поставила таз на ґанок.
— Трапилося. — Оксана блиснула каріми очима з-під густої темної чубки.
Вона хотіла помучити подругу, не викладати одразу новину, але не втрималася й випалила на одному диханні:
— Олесь повернувся.
— Правда? — В очах Марії недовіра змінилася радістю, збентеженням і знову недовірою.
— Та не брешу ж. Сама бачила. Мати навряд його відпустить, теж сумувала.
— Ходімо! — сміючись, сказала Марія й перша кинулася з подвір’я.
Сонце щедро заливало село теплим світом, річка вилася в зарослих берегах, і весь світ був неймовірно гарним. Але Марія нічого навколо не помічала. Серце вибивало радісно: «Олесь! Олесь!» у передчутті довгоочікуваної зустрічі.
— Дивись, ось він! — Оксана схопила Марію за руку.
Назустріч їм йшов Олесь у військовій формі. Побачив дівчат і кинувся до них.
Радість затопила серце Марії, вона зірвалася з місця й теж кинулася до нього, впала в обійми, пригорнулася всім трепетним тілом.
Оксана стояла осторонь і з заздрістю дивилася на зустріч закоханих. Їй теж подобався Олесь, але він, крім Марії, нікого не помічав. Закінчив школу на два роки раніше, залишився у селі допомагати батькам. Господарство велике, жили з продажу врожаю, молока й м’яса. Через рік Олеся забрали до армії.
«Що він знайшов у цій Марії? Я ж красунка. Чому їй усе?» — думала ревниво Оксана, нервово кусаючи губи. На очі набігли зрадливі сльози. Вона кинулася додому, впала на ліжко, втопила обличчя в подушку й дала волю сльозам.
— Що трапилося? — із кухні вийшла мати.
— Нічого. — Оксана буркнула.
— Ага. Позаздрила? Думаєш, на твій вік женихів не вистачить? Ось Тарас, очей з тебе не зводить, заробить добре, хлопець як дуб.
— Мамо! — Оксана заридала ще голосніше. — Я поїду. Отримаю атестат і поїду. До обласного центру.
— Що здуріла. Чекають там на тебе, як же. Ні, дитинко, де народилася, там і знадобилася. Поїдеш, а вони залишаться… — обережно почала мати.
«Ні, ні! — Оксана підвела голову від подушки. — Я краща, у мене фігура витонченіша. Марійка народить — як пиріжок розпливеться. Треба щось вигадати. Головне — не залишати їх наодинці». Сльози всихали на очах.
— Ото ж бо й воно, — схвально сказала мати й повернулася до кухні.
Незабаром прибігла Марія. Оксана побачила, як світяться щастям її очі, і серце знову стиснулося від заздрості. Вона насилу посміхнулася.
— Чого так швидко розійшлися? — Не змогла сховати зловтіхи Оксана.
— Зараз усі родичі зберуться, святкуватимуть повернення. А ввечері Олесь на танці прийде. Ой, Оксанко, я така щаслива! А ти чого така? — запитала Марія, не розуміючи настрою подруги.
— Не хочу вам заважати. Та й нема в чому мені на танці йти. Знаєш, що в матері грошей на нову сукню не випросиш.
— Я дам тобі свою, ту, що тобі подоб— Візьмай, — легко відповіла Марія й обняла подругу, — а мені треба вечерю готувати.
