Чоловік пятдесяти років: Повернутися до рідного дому, де тебе ніхто не чекає
Я ніколи не думав, що я чоловік у пятдесят, технар до глибини душі, мовчазний, замкнутий, навіть похмурий, як колись сказала моя дружина, сяду за компютер не заради роботи, а щоб вилити свої думки на папір, обпеклі болем і журбою.
Шістнадцять років тому я поїхав за кордон, шукати кращої долі. Швидко влаштувався, обжився, перевіз до себе дружину й дітей. А незабаром після цього не стало батька. Мати залишилася сама в нашому старому будинку, загубленому серед пагорбів глибинки під Києвом.
Вона ніколи не скаржилась, не кидала мені в обличчя докорів, не натякала, що їй потрібна допомога я ж єдина дитина. Ми часто дзвонили одна одній, і кожного разу вона запевняла, що в неї все гаразд, що їй нічого не потрібно. Лише одне питання, тихе й обережне, видавало її справжні почуття: «Скоро приїдеш?» У цьому простому «скоро» ховалася вся її журба, вся самотність, яку вона намагалася від мене приховати.
Чесно кажучи, я піклувався про неї. Думав про неї постійно, не кинув, не забув ані на хвилину. Але гріх мій великий, і він важким каменем лежить на душі: я не стримав свого слова, якого їй дав.
Щороку я приїжджав до України у серпні у той час, коли моя фірма йшла у відпустку. Це був наш час, священний, як обряд. Ми з мамою їздили до друзів і далеких родичів, відвідували місця, де вона колись була щаслива з батьком у далекій молодості. Коли роки взяли своє, я возив її по лікарях, санаторіях, дбав про її здоровя. Ми ходили до кінотеатрів, гуляли старими вуличками, запрошували гостей до нашого маленького дому. Вона пестила мене домашніми паляницями з яблуками й корицею, борщем з грибами смаками дитинства, які я не забуду ніколи.
На прощання вона завжди провожала мене до калітки, але ніколи не їздила на вокзал чи до аеропорту. Я знав чому вона не хотіла, щоб я бачив її сльози. А я, дурень, кожного разу клявся їй, що ось-ось повернуся, що спробую приїхати на Різдво чи хоча б на Великдень, а не тягнути до наступного серпня. Ці обіцянки я не виконав, і тепер провина розїдає мене зсередини, як іржа.
Так, я приїхав на початку грудня минулого року. Але не для того, щоб обійняти її, вдихнути аромат її знаменитої паляниці, почути, як вона, усміхаючись, кличе мене до столу з гарячим чаєм і медом. Я приїхав, щоб провести її в останню путь.
Єдине, що гріє душу в цьому холодному кошмарі, вона пішла тихо, уві сні, без мук і довгих хвороб, як праведниця. Але це не знімає з мене тягаря, не заглушає голос сумління, не відбирає відчуття, що я лишився сам у цьому світі, загублений і осиротілий.
І ось я знову тут, у серпні, як завжди. Кроки мої глухо лунають у тиші, коли я підходжу до старого дому. Ключ тремтить у руці, замок клацЯ стояв у порожній кімнаті, вдихаючи пил минулого, і зрозумів, що тепер сам став тим, кого ніхто не зустрічає.
