Я їду, тату, голос Соломії тремтів, але в очах горіло вперте полум’я. Вона стояла на порозі їхньої тісної кухні, сціпивши телефон, немов рятівний круг. На її джинсовій куртці блищала значка з написом «Мрія». До тітки Наталки. До Львова. Там хоча б є життя.
Василь завмер із чашкою холодного чаю в руках. Його донька, його Соломія, дивилася на нього так, ніби він був чужак. За вікном гув вечірнє місто сигнали машин, сміх сусідських дітей, але в грудях у нього було тихо, як перед бурею.
Їдеш? перепитав він, намагаючись тримати голос рівним. Пальці стиснули чашку так, що кістки побіліли. І що, думаєш, там буде краще? Без мене?
А що тут? Соломія носом фукнула, відкидаючи темне волосся. Ти ж сам у минулому застряг. З мамою. З цим своїм автобусом. Я так більше не можу, тату. Мені пятнадцять, а я як у клітці!
Вона розвернулася і пішла в свою кімнату, грюкнувши дверима. Звук розійшовся луною по квартирі. Василь поставив чашку на стіл, відчуваючи, як серце стискається. Він знав, що Соломія права він чіплявся за минуле, як за рятівний круг. Але відпустити її? Це було вище його сил.
***
Ранок у їхній панельці на околиці міста пах кавою, підсмаженими тостами й машинним маслом, яке Василь приносив на одязі. Він прокинувся о шостій, як завжди, щоб встигнути на перший рейс. Його старий автобус, пофарбований у вицвітлий синій, чекав у депо. Робота водія була одноманітною, але надійною як ритм серця. Вона тримала його на плаву після смерті Оксани, його дружини, пять років тому.
Соломє, вставай, у школу запізнишся! гукнув він, стоячи біля плити і перевертаючи яєчню. Сковорідка шипіла, а по радію тихо грала якась попса. У відповідь тиша. Соломія останнім часом майже не розмовляла з ним, ховаючись за навушниками або екраном телефону.
Тату, я сама розберусь, буркнула вона, зявившись на кухні. Її шкільна форма була трохи помята, чорні кеди розвязані, а рюкзак висів на одному плечі. Ти знову всю ніч у гаражі торчав?
Треба було двигун перевірити, Василь знизав плечима, простягаючи їй тарілку з яєчнею та бутербродом. Їж, а то до обіду не дотягнеш.
Я не голодна, Соломія заплющила очі, але бутер зїла. Вона була так схожа на Оксану ті самі карі очі, той самий упертий підборідок, та сама звичка хмуритися, коли зла. Іноді Василь дивився на доньку і бачив дружину, яка сміялася в їхній старій квартирі, коли вони ще тільки починали жити разом. Але Оксана пішла рак забрав її швидко, залишивши його з десятирічною Соломією та порожнечею, яку він так і не зміг заповнити.
Тату, я сьогодні пізно буду, кинула Соломія, вже йдучи до дверей. У нас проект у школі, потім із Даркою погуляємо.
Гаразд, тільки подзвони, сказав він, витираючи руки рушником. І не блукай до пізньої, Соломє. Я хвилююся.
Та знаю я, вона носом фукнула і пішла, залишивши за собою запах свого фруктового шампуню.
Василь зітхнув, допив каву і пішов у депо. Його автобус, який колеги прозвали «Дідом», був для нього більшим, ніж просто машина. Це був його світ запах палива, скрип сидінь, знайомі обличчя пасажирів, що віталися з ним щоранку. Але Соломія ненавиділа цей автобус. «Тату, він як ти старий і нудний», сказала вона одного разу, і це заболіло гірше, ніж він очікував.
***
Василь не одразу зрозумів, як усе почалося. Йому було двадцять, коли він уперше побачив Оксану вона стояла на зупинці, у легкій блакитній сукні, з розкуйовдженою косою і лаялася з кондуктором, який не прийняв її дрібязок. Василь, тоді ще стажер, відчинив двері автобуса і посміхнувся.
Давай без квитка, підморгнув він, поправляючи кепку. Тільки не кричи на весь квартал.
Я не кричу, носом фукнула Оксана, але усміхнулася у відповідь, її щоки порожевіли. А ти завжди такий добрий?
Тільки для гарненьких, пожартував він, і вона засміялася, запрокинувши голову.
Так почалася їхня історія. Оксана була вчителькою музики, любила грати на гітарі і співати старі пісні від «Океану Ельзи» до Високого. Вона мріяла про подорожі, про море, про будинок із садом, де Соломія бігатиме босоніж. Василь обіцяв їй усе це, але життя розпорядилося інакше. Соломія народилася, коли їм було трохи за тридцять, і Оксана сяяла від щастя, наспівуючи колискові. Але потім прийшли лікарі, діагноз, лікарні. Василь тримав її руку до останнього, але цього було замало.
Бережи Соломійку, прошепотіла Оксана в лікарняній палатіВасиль зрозумів, що останній рейс на озеро став початком чогось нового невже він нарешті знайшов у собі сили жити не тільки минулим, але й тим, що було поперед ним.
