**Повернення**
— Оленко! Де ти? Оленко! — Катруся влетіла у дім, кинула оком на порожню кімнату й вискочила на ґанок, тупотя черевичками та ляскаючи дверима. — І де ж її шукати? — Від розпачу й нетерпіння Катруся притопнула ногою.
З-за кута хати з’явилась невисока дівчина з пластиковим тазом у руках.
— Ну нарешті. Кричу-кричу тобі… — Катруся зістрибнула з ґанку до подруги.
— Білизну в городу вішала. А що трапилося? — Олена поставила таз на призьбу.
— Трапилося. — Катруся блиснула каріми очима з-під густої чорної чубки.
Хотіла потривожити подругу, не викладати відразу новину, та не втрималась — випалила на одному подиху:
— Микола повернувся.
— Правда? — В очах Оли недовіра змінилася радістю, розгубленістм і знову недовірою.
— Та не брешу я. Сама бачила. Матір навряд чи його відпустить — теж сумувала.
— Ходімо! — сміючись, сказала Олена й перша кинулася з подвір’я.
Сонце щедро заливало село теплим світлом, річка вилася в зарослих берегах, і весь світ був чудово гарним. Але Олена нічого навколо не помічала. Серце вибивало радісно: «Микола! Микола!» — у очікуванні довгожданої зустрічі з коханим.
— Дивись, ось він! — Катруся схопила Олену за руку.
Назустріч йшов Микола у військовій формі. Побачив дівчат і кинувся назустріч.
Радість затопила серце Олени, вона зірвалася з місця й теж кинулася до нього, впала в його обійми, притиснулась усім тремтячим тілом.
Катруся стояла осторонь і з заздрістю дивилася на зустріч закоханих. Їй теж подобався Микола, та він, окрім Олени, нікого не помічав. Закінчив школу на два роки раніше, залишився в селі допомагати батькам. Господарство у них велике, жили з продажу врожаю, молока й м’яса. Через рік Миколу забрали в армію.
«Що він знайшов у цій Оленці? Я ж краща за неї. Чому їй усе?» — думала Катруся ревниво, нервово кусаючи губи. На очі набігли зрадливі сльози. Вона кинулася додому, плюхнулася на ліжко, втопила обличчя в подушку й дала волю сльозам.
— Що трапилося? — з кухні вийшла мати.
— Нічого, — буркнула Катруся.
— Та ну. Заздриш? Думаєш, на твій вік женихів не вистачить? Ось Лесько — з тебе очей не зводить, добре заробляє, хлопець як дубок.
— Мамо! — Катруся заридала ще голосніше. — Я поїду. Отримаю атестат і поїду. До обласного центру.
— Що ти видумала? Чекають там на тебе, як же. Ні, доню, де народився — там і згодився. Поїдеш, а вони лишаться… — обережно почала мати.
«Ні, — Катруся підвела голову з подушки. — Я краща, у мене фігура гарніша. Оленка народить — розпливеться кваснею. Треба щось придумати. Головне — не залишати їх наодинці». Сльози всихли на очах.
— От і добре, — схвалила мати і повернулася на кухню.
Незабаром прибігла Олена. Катруся побачила, яким щастям світяться її очі, і серце знову стиснулося від заздрощів. Вона насилу посміхнулася.
— Чого так швидко розійшлись? — не змогла приховати зловтіхи Катруся.
— Зараз усі родичі зберуться, відзначатимуть повернення. А ввечері Микола на танці прийде. Ой, Катрусю, я така щаслива! А ти чого така? — запитала Олена, не розуміючи настрою подруги.
— Не буду вам заважати. Та й нема в чому мені на танці йти. Знаєш, що в матері грошей на нову сукню не випросиш.
— Я дам тобі свою — ту, що тобі подобалася. Я поправилася, вона мені вже мала, а тобі саме буде. Ходімо до мене, приміряєш, — запропонувала Олена.
Катруся ледве стримала вигук радості. Довго крутилася перед дзеркалом у кімнаті Олени, милуючись собою. Сукня сиділа як уліплена.
— Не шкода? — сумнівалася вона.
— Анітрохи, — легко відповіла Олена і обняла подругу. — Бери. А мені треба вечерю готувати.
— До вечора! — Катруся чмокнула подругу в щоку й побігла додому.
Ввечері Олена зайшла по Катрусю, і вони пішли разом у клуб.
З вікон цегляної будівлі вабив яскраве світло, лунала музика. У центрі зали вже танцювали кілька дівчат. Двоє хлопців грали в більярд у кутку. Олена шукала очима Миколу.
— Нема його. Ходімо танцювати. — Катруся вийшла в центр зали, весело закрутилась, піднявши руки угору, не забуваючи поглядати на двері — чи не йде Микола.
Коли стихла ритмічна музика, вона вийшла на вулицю, обмахуЧерез роки, коли їхні діти вже виросли, а життя нарешті стало тихим і мирним, Олена й Микола часто сиділи на призьбі, тримаючись за руки, і дивилися, як сонце ховається за річкою, дякуючи долі за друге шанс.
