Запах свіжозвареної кави та теплих булочок розливався по кухні, ніби заспокійливе замовляння. Десять років із Максимом. Десять років тихої гавані щастя. Соломія раділа новому ранку — сонячні зайчики на столі, сонне сопіння доньки Софійки у спальні. Мир і благодать.
Дзвінок у двері пролунав надто різко. На порозі стояв Ярик, син від першого шлюбу Максима. Очі його палали незвичним збудженням, щоки палали.
— Тату! — видихнув він, ледве переступивши поріг. — Вона повернулася! Мама! Вчора! Зняла апартаменти в центрі… Каже, сумувала за нами!
Ім’я «Мар’яна» зависло у повітрі важко й непрохано, як стукіт у двері серед ночі. Та сама. Яка п’ятнадцять років тому розчинилася у «щасливому майбутньому» з греком, залишивши шестирічного Ярика на руках збентеженого батька та літніх дідуся з бабусею. «Назавжди!» — значилося в тому єдиному прощальному листі. А тепер вона повернулася. З порожніми руками, але не з порожніми надіями, подумала Соломія з холодною вагою під серцем.
Зустріч у розкішному ресторані була виставою в одній дії. Мар’яна вривалась рожевим хмарою шифону та важкого, приторного парфуму.
Вона розсипала перлини страждань: «Жахливий шлюб!», «Він виявився чудовиськом!», «Я так нудилася за синочком!».
Її пальці, всипані кільцями, раз-у-раз тягнулися до руки Максима. «Максю, пам’ятаєш, як ми…?» Він відсунувся ледве помітно, обличчя — ввічлива маска, але Соломія помітила, як він напружився. Ярик же дивився на матір, мов зачарований, ловлячи кожне слово, кожну сльозинку, що набігла на її підфарбовані вії.
Перша атака маніпуляцій колишньої прийшла глибокої ночі. Телефонний дзвінок розірвав сон. Мар’яна на тому кінці ридала, заглушена шумом води:
— Максю! Допоможи! Кран… сорвало! Вода ллється! Я сама… Не знаю, що робити!
Максим мовчки встав, одягнувся. Соломія лежала, дивлячись у пітьму, слухаючи його кроки. Він повернувся за пару годин, пахнучи холодом та сиротою.
— Полагодив? — тихо запитала Соломія.
— Прокладка. Дрібниці. — Він скинув куртку, сів на край ліжка. — Вона… в одному рушнику зустріла. Каже, вода залила весь гардероб. — У його голосі не було ні хвилювання, ні збентеження. Лише втомлена досада. — Знайомий трюк.
Потім була «темрява». Дзвінок удень, голос Мар’яни, тонкий і наляканий:
— Максю, у під’їзді… світ мерехтить! Як у фільмі жахів! Боюся вийти! Ярик на навчанні… Хліба купити не можу!
Він поїхав. Купив хліб. Лампа в під’їзді справді мерехтіла. Він укрутив нову. Двері її апартаментів розчинилися. Вона стояла у напівпрозорому пеньюарі, томно опершись об одвірок.
— Мій рятівник! — прошепотіла вона солодким голосом. — Зайдеш? Кави зваримо… Побалакаємо… Як колись?
Максим ввічливо, але рішуче похитав головою:
— Пізно. Соломія чекає. І без кофеїну мені вистачає бадьорості.
Він пішов, залишивши її біля дверей. Її обличчя на миг спотворила зла гримаса, швидко замінена звичною маскою безпорадності.
Кульмінацією став дзвінок Ярика, що тріщав від паніки:
— Тату! Терміново! Мамі погано! Впала… Каже, темніє в очах! Дихає важко!
Максим схопився, але в його рухах не було колишньої тривоги. Він приїхав. Мар’яна лежала на дивані в позі рафаелівської Мадонни, одна рука драматично прикривала чоло, друга — недбало відкидала край шовкового халата.
— Максю… — прошепотіла вона, розплющуючи очі. — Я так налякалася… Сама…
Він не підійшов. Глянув на порожню пляжку, що валялася на підлозі. Викликав швидку. Поки чекали, запитав у Ярика спокійно, наче про погоду:
— Що їли? Пили?
— Мама казала, що це через стрес… — збентежено пробурмотів син.
Лікарі констатували банальне легке отруєння. Мар’яна намагалася вчепитися за рукав Максима, коли він виходив:
— Не кидай мене… Мені так страшно…
Він акуратно звільнив руку.
У його очах, коли він зустрівся із Соломією вдома, вона прочитала не співчуття, а втомлену, гірку зневагу до цього дешевого водевілю. «Знайома п’єса, — сказав він пізніше, сидячи на кухні. — Тільки декорації інші. Вона завжди грала в безпорадність, коли їй щось було потрібно. Пам’ятаєш, я розповідав, як перед від’їздом до того грека вона раптом «захворіла» і «не могла без моєї підтримки»? А потім — бац, лист. Я був милицею. Зламалася милиця — знайшла нову. Але я не милиця, Соломіє. Не хочу і не буду нею. Особливо для неї».
Зазнавши фіаско з Максимом, Мар’яна звернула всю свою увагу на Ярика.
Її скарги стали голоснішими, сльози — ряснішими, особливо коли синІ коли наступного ранку Софійка, зморена, прибігла до батьків у ліжко, обійнявши їх обох разом, усі зрозуміли, що найкращою перемогою була саме ця мить — без сліз, без драм, просто родина, яка, нарешті, могла дититися світлу, що пробивався крізь штори.
