Олеся співала від щастя — тепер у неї була власна квартира. Не кімната у старенькій бабусі, не куточок у суворої господині, а справжня двокімнатна у звичайному житловому районі Києва. Без Надій Степанівн, що вимикали світло о десятій і ляскали дверима, коли вона запізнювалася. Без навʼязливих порадниць, які стежили за кожним кроком. Тільки вона і її вільне, доросле життя.
Квартиру допомогли купити батьки, продавши старе житло покійної тітки. Олеся зробила ремонт, облаштувала на свій смак і запросила подругу Марію на новосілля. Сиділи, сміялися, пили чай з медовиком. Потім Олеся вирішила провести Марію до виходу. Відчинили двері, вийшли у підʼїзд — і тут на сходах помітили жінку. Та сиділа на сходинці, обережно їла бутерброд, а поруч лежала потерта сумка.
— Вибачте, а ви хто? — здивувалася Олеся.
Жінка зніяковіла, ковтнула.
— Я… Ганна Іванівна. Я тут колись жила. Ваша квартира… це ж моя колишня?
Олеся впізнала її — так, саме ця жінка продала квартиру кілька місяців тому.
— Що ви тут робите?
— Розумієте, дівчатка… — очі Ганни Іванівни наповнилися сльозами. — Мені більше йти нікуди…
Подруги переглянулися. Ганна Іванівна розплакалася і розповіла.
Після розлучення вона сама виховувала сина — Олексія. Все для нього, все заради нього. Він виріс добрим, відповідальним, працьовитим. Навчався, влаштувався на роботу, одружився з активною дівчиною — Оленою. Спочатку все було добре. Вони переїхали до його трикімнатної квартири, а Ганна Іванівна залишилася сама. Потім народився онук — Денис. Потім — Софійка. А через кілька років Олена з Олексієм запропонували: продавай квартиру, живи з нами. Буде легше. Казали, що все одно вона з ними проводить час із дітьми.
Вона погодилася. Половину грошей обіцяли їй на рахунок, половину — собі. Але гроші так і не надійшли.
Жити з молодою сімʼєю виявилося неможливо. Діти — з ранку до ночі. Олена на роботу, Олексій — в офіс. Готування, прибирання, виховання — все на ній. Але виховувати онуків їй не дозволяли — лише годувати, годувати і мовчати. Жодного слова на власну думку.
Коли вона поскаржилася на здоровʼя, Олексій лише сказав: «Мамо, ну ти ж справляєшся. Діти в порядку, Олена задоволена, я можу спокійно працювати. Це ж щастя — жити разом».
Ганна Іванівна втомлювалася до сліз. Влітку, коли сімʼя поїхала на море, вона сказала, що відвідає подругу, а сама просто бродила містом, ночувала біля річки, на лавці. А сьогодні раптом прийшла до цього дому. Не знала навіщо. Просто потягнуло.
— Навіть подумала — може, залишитися тут, на даху… — сумно сказала вона.
Олеся й Марія не змогли стримати емоцій.
— Так не можна! — обурилася Марія. — Ви не самотні! Ходіть до Олесі, там і переночуєте.
— Та мені незручно… — зніяковіла жінка.
— Жодних «незручно»! — сказала Олеся.
Дома за чаєм Марія, яка працювала юристом, обережно розпитала Ганну Іванівну: куди поділися гроші від продажу квартири?
— Олексій казав, що покладе половину на депозит… — прошепотіла вона.
— На ці гроші можна купити однокімнатну, — твердо сказала Марія. — Ми з Олесею допоможемо.
За місяць Ганна Іванівна заселилася у нову, маленьку, але свою квартиру. У тому ж будинку, тільки на іншому поверсі. Що саме Марія сказала Олексію — ніхто не знає. Але він заплатив.
Олена з бабусею перестала спілкуватися. Онуки приходили до неї самі — по черзі.
А Ганна Іванівна знову посміхалася. З Олесею вони подружилися, разом ходили до театру й на виставки.
— Ось що я зрозуміла, — сказала якось Марія. — Старість треба зустрічати у власній квартирі. Інакше — легко залишитися навіть без даху над головою.
Олеся кивнула:
— І головне — не мовчати, коли тебе загнали в кут.
