“Повернення до чужих дверей”
Оксана співала від щастя — тепер у неї була власна квартира. Не кімната в комуналці, не куток у буркотливої господарки, а справжня двокімнатна у звичайному спальному районі Львова. Без Наталій Петрівн, які вимикають світло о 11 та кричать під дверима, щоб “менше води витрачала”. Без наглядачок, що контролюють кожен її крок. Лише вона та вільне доросле подихання.
Квартиру допомогли купити батьки, продавши старе житло покійної тітки. Оксана зробила ремонт, обставила на свій смак та запросила подругу Марію на новосілля. Сиділи, сміялися, пили чай із тортом. Потім Оксана вирішила провести Марію до виходу. Відчинили двері, вийшли у під’їзд — і раптом на сходах помітили жінку. Та сиділа на сходинці, акуратно їла бутерброд, а поряд лежала потерта сумка.
— Вибачте, а ви хто? — здивувалася Оксана.
Жінка зніяковіла, ковтнула.
— Я… Галина Іванівна. Я тут раніше жила. Ваша квартира… це ж моя колишня?
Оксана впізнала її — так, саме ця жінка продала квартиру кілька місяців тому.
— Що ви тут робите?
— Розумієте, дівчатка… — очі Галини Іванівни наповнилися сльозами. — Мені більше йти нікуди…
Подруги переглянулися. Галина Іванівна розплакалася і розповіла.
Після розлучення вона сама виховувала сина — Олексія. Все для нього, все заради нього. Він виріс доброзичливим, відповідальним. Навчався, влаштувався на роботу, одружився з простою та енергійною дівчиною — Іриною. Спочатку все було добре. Вони переїхали до його трикімнатної квартири, а Галина Іванівна залишилася сама. Потім народився онук — Ярослав. Пізніше — Софійка. А через кілька років Ірина з Олексієм запропонували: “Продавай квартиру, живи з нами. Будемо разом”. Казали, що так буде легше, адже вона й так весь час сидить з дітьми.
Вона погодилася. Обіцяли, що половину грошей від продажу покладуть їй на рахунок, а половину візьмуть собі. Але гроші так і не надійшли.
Життя з молодою сім’єю виявилося нестерпним. Діти — з ранку до ночі. Ірина на роботу, Олексій — в офіс. Готування, прибирання, виховання — все на ній. При цьому “виховувати” не дозволялося — лише годувати, годувати й мовчати. Не смій ні слова сказати.
Коли вона поскаржилася на здоров’я, син лише відповів: “Мамо, ти ж справляєшся. Діти в порядку, Ірина задоволена, я можу спокійно працювати. Це ж щастя — жити разом”.
Галина Іванівна стомилася до сліз. Влітку, коли сім’я поїхала на море, вона сказала, що йде до подруги, а сама просто бігала містом, ночувала біля річки, на лавочках. А сьогодні раптом прийшла до колишнього дому. Не знала навіщо. Просто потягнуло.
— Я навіть подумала — може, переспати тут, на даху… — промовила вона сумно.
Оксана й Марія не стримали емоцій.
— Так не можна! — обурилася Марія. — Ви не самотня! Ходімо до Оксани, там і переночуєте.
— Та незручно… — засоромилася жінка.
— Жодних “незручно”! — сказала Оксана.
Дома за чаєм Марія, яка працювала юристкою, обережно розпитала: куди поділися гроші від продажу?
— Олесь казав, що покладе половину на депозит… — прошепотіла жінка.
— На ці гроші можна купити однокімнатну, — рішуче сказала Марія. — Ми з Оксаною допоможемо.
За місяць Галина Іванівна заїхала до нової, маленької, але своєї квартирки. У тому ж будинку, тільки на іншому поверсі. Що саме Марія сказала Олексію — ніхто не знає. Але він заплатив.
Ірина звела спілкування з нею до мінімуму. Онуки приходили до бабусі самі — по черзі.
А Галина Іванівна знову почала посміхатися. Вони з Оксаною подружилися, ходили разом у театр і на виставки.
— Ось що я зрозуміла, — якось сказала Марія. — Старість треба зустрічати у своїй оселі. Інакше можна залишитися навіть без даху над головою.
Оксана кивнула:
— І головне — не мовчати, коли тебе загнали в кут.
