«Повернення на чужі сходи»
Оля співала від щастя — тепер у неї була власна квартира. Не кімната в комуналці, не куточок у буркотливої квартирантки, а справжня двокімнатна у звичайному спальному районі Черкас. Без Ніни Петрівни, яка вимикала світло о десятій і галасула під дверима, щоб «вмикала менше води». Без наставниць, що стежили за кожним кроком. Тільки вона та її вільне доросле життя.
Квартиру допомогли купити батьки, продавши старе житло покійної тітки. Оля зробила ремонт, облаштувала на свій смак і запросила подругу Марійку на новосілля. Сиділи, сміялись, пили чай із медовиком. Потім Оля вирішила провести Марійку до виходу. Відчинили двері, вийшли у під’їзд — і раптом на сходах помітили жінку. Та сиділа на сходинці, акуратно їла бутерброд, а поруч лежала потерта сумка.
— Вибачте, а ви… хто? — здивувалась Оля.
Жінка зніяковіла, проковтнула.
— Я… Надія Семенівна. Я тут раніше жила. Ваша квартира… це ж моя колишня?
Оля впізнала її — так, саме ця жінка продала квартиру кілька місяців тому.
— А ви що тут робите?
— Розумієте, дівчатка… — очі Надії Семенівни наповнилися сльозами. — Мені більше йти нікуди…
Подруги переглянулися. Надія Семенівна розплакалась і розповіла.
Після розлучення вона сама виховувала сина — Олега. Все в нього, все для нього. Він виріс добрим, відповідальним. Навчався, влаштувався, одружився з простою енергійною дівчиною — Катюшею. Спочатку було добре. Вони переїхали до його трикімнатної квартири, а Надія Семенівна залишилася сама. Потім народився онук — Сашко, а за рік — Оленка. А ще через пару років Катюша з Олегом запропонували: продавай квартиру, живи з нами. Бо «все одно ти з дітьми проводиш час».
Вона погодилась. Обіцяли половину грошей їй на рахунок, половину — собі. Але гроші так і не надійшли.
Життя з молодою сім’єю виявилось пекельним. Діти — з ранку до ночі. Катюша на роботу, Олег — в офіс. Готування, прибирання, виховання — усе на ній. Але виховувати не дозволяли — лише няньчити, годувати й мовчати.
Коли вона поскаржилась на здоров’я, Олег лише сказав: «Мамо, ну ти ж справляєшся. Діти в порядку, Катя задоволена, я можу спокійно працювати. Це ж щастя — жити разом».
Надія Семенівна втомлювалась до сліз. Влітку, коли родина поїхала на море, вона сказала, що відвідає подругу, а сама просто блукала містом, ночувала біля річки, на лавці. А сьогодні раптом прийшла до свого колишнього дому. Не знала навіщо. Просто потягнуло.
— Навіть подумала — може, переночую тут, на даху… — сумно сказала вона.
Оля й Марійка не втримали емоцій.
— Так не може бути! — обурилась Марійка. — Ви не самі! Ходімо до Олі, там і заночуєте.
— Та мені незручно… — зніяковіла жінка.
— Жодних «незручно»! — рішуче відповіла Оля.
Вдома за чаєм Марійка, за фахом юрист, тактовно розпитала Надію Семенівну: куди поділися гроші від продажу?
— Олежок сказав, що покладе половину на депозит… — прошепотіла вона.
— На ці гроші можна купити однушку, — твердо сказала Марійка. — Ми з Олею допоможемо.
Через місяць Надія Семенівна заїхала до нової, невеликої, але своєї квартири. У тому ж будинку, тільки на іншому поверсі. Що саме Марійка сказала Олегу — ніхто не знає. Але він заплатив.
Катюша з бабусею спілкуватися перестала. Онуки приходили до неї по черзі — самі.
А Надія Семенівна знову посміхалася. Вони з Олею подружились, разом ходили до театру та на виставки.
— Ось що я зрозуміла, — сказала якось Марійка. — Старість треба зустрічати у своїй квартирі. Інакше — легко опинитися навіть без даху над головою.
Оля кивнула:
— І головне — не мовчати, коли тебе зганяють у кут.
