Майже на окраїні села, впритул до лісу, самотньо глипала двома віконцями хата одинокої Насті. Колись, ще п’ять років тому, вона була гарною господинею і жінкою. Виховувала двійко дітей – сина і дочку. Чоловік відійшов у інший світ давно. Отож, Насті довелося самотужки піднімати дітей на ноги.
Спочатку вийшла заміж Олеся. Припала до вподоби Олексію. Гарний був парубок і, що важливо, з багатої родини. Олеся, правда, довго крутила носом. Нелюбий він був для неї. Однак Настя вмовила доньку.
-Важливо, щоб жили у статках, а решту все складеться, – повчала вона свою кровинку.
І Олеся вийшла таки за Олексу заміж.
Опісля з одруженням наспів і Василь. Вподобав собі сироту Лесю, що ду-у-же не сподобалося матері. Причина була ще й у тому, що Леся вже була заміжня до того і виховувала від цього шлюбу Михася.
– Чи ти здурів, – обурювалася Настя. – Ти ж справний парубок. Он скільки до тебе дівчат клеїться, а тобі Леся на дорозі стала. Не бути цьому!
*****
Василь був з характером і наполегливий. Чим-чим, а особистим життям він не міг жертвувати заради навіть матері. Він любив Лесю і край! І що більше заборон сипалося на нього, то він наче сильніше прикипав серцем до неї.
Проте мати не впустила невістку навіть на поріг. Василь вимушений був покинути рідну домівку.
Так Настуня залишилася на старість сама, як палець. На початку її провідувала, хоч раз у тиждень дочка. І вже було трохи веселіше.
Однак життя має свої закони. Зять Олекса вирішив переїхати жити до самої Америки – виграв зелену карту. Звичайно, і Олеся подалася за ним.
Життя у Насті стало пусткою. Сусіди не дуже навідувалися до неї через те, що прогнала сина. Засумувала жінка, і старість помалу почала підкрадатися.
Ось все село святкує Різдво, а для неї наче і свята нема. Самісінька як билина. Вечеряти з ніким сісти за стіл. І слово вимовити нема кому.
Журба оповила серце Насті. І вона злягла на самісіньке свято. Навіть куті не мала сили зготувати.
*****
Раптом рипнули двері в хату. Вона підняла голову. Перед нею стояв її син Василь. Ледь впізнала, бо зовсім змінився – став широкоплечим і наче ще гарнішим.
-Христос рождається, мамо! Чи впустите заколядувати? – спитав наче чужий.
-Славімо його! Йой, заходь, дитино!
– Я не сам, мамо!
І тут в кімнату вбігло двійко діточок, а за ними увійшла Леся.
-Заходьте, заходьте, діти, – ковтаючи сльози, вимовила Настя. – А я ось не годна встати.
-Усе буде добре, мамо! – впевнено мовив Василь.
У хаті наче посвітлішало і стало тепліше, – принаймні так здалося Насті. Діти трохи зчинили гамір. І від того стало радісно на душі. Настя вперше, мабуть, за кілька років радісно усміхнулася.
