Оксана завжди прокидалася перед дзвінком будильника, ніби мала власні внутрішні годинники. Умивалась, збиралась і готувала сніданок. Коли чоловік заходив на кухню, виголений, з ароматом парфумів, на столі вже чекали яєчня або яйця всмятку, нарізані хліб, сир та ковбаса, чашка міцної кави. Сама ж Оксана обмежувалася лише кавою та шматочком сиру.
Вони прожили разом тридцять років. Навчилися розуміти одне одного без слів, особливо вранці. “До вечора”, “Сьогодні затримаюсь”, “Дякую…” За поглядом, кроками, навіть за мовчанням вгадували настрій. Нащо зайві слова?
“Дякую”, — промовив Борис, допив каву та підвівся.
Колись, на початку їхнього шляху, він завжди цілував її в щоку перед роботою. Тепер обмежувався подякою. Він працював інженером на автозаводі, виходив рано — треба було пробиратися крізь затори на інший кінець міста.
Оксана прибрала зі столу, помила посуд і пішла збиратися. Викладала у університеті, що був за дві зупинки від дому. Ходила туди пішки, за будь-якої погоди — у дощ, вітер чи сніг. Висока, струнка, спортивна. Улітку носила сукні, до роботи ж — брючні костюми, переважно сірі, з дрібною смужкою. Під піджак — блузки пастельних тонів.
Колись темне волосся тепер прорісло сивиною. Вона не фарбувала його, заплітала у тонку косу і укладала на потилиці. Ніякого макіяжу, лише обручка.
На роботі доводилося багато говорити, тому вдома вона мовчала. Чоловік цінував тишу. Багато хто вважав їх ідеальною парою: не сварилися, не сперечалися.
Борис Романович був старшим на два роки, але й досі виглядав гарним чоловіком. Оксана звикла, що жінки звертають на нього увагу. Колись ревнувала, згодом почала дивитися на це філософськи: “Куди він подінеться? Хто його годуватиме, як я?” І справді, готувала вона божественно.
Їхня донька після університету вийшла заміж за військового і поїхала з ним.
Студенти трохи боялися Оксану. Вона рідко посміхалася, була стриманою, але не злою. На екзамені можна було домовитися: якщо студент чесно зізнавався, що не знає відповіді, але готувався, вона допомагала й витягувала його на четвірку. Але за шпаргалки безжально виганяла, а за брехню ставила двійки.
З колегами на кафедрі Оксана не спілкувалася близько, не брала участі у плітках.
Якось у їдальні вона почула розмову двох першокурсниць. Вони сиділи до неї спиною й не помітили.
“Як тобі наша хімічка? Синя панчоха. Якби не обручка, подумала б, що стара діва”, — сказала одна.
“У неї є чоловік, і досить симпатичний. І донька вже заміжня”, — відповіла друга.
“І що він у ній знайшов? А ти звідки знаєш?”
“Ми живемо в одному дворі. Вона, в принципі, нормальна”.
“Нормальна? Одягається, як чоловік. Сумніваюся, що у неї взагалі є груди”.
Оксана допала обід, підвелася й подивилася на студенток.
“Вибачте”, — прошепотіли вони, червоніючи.
“Стара діва. Синя панчоха. Ось що вони думають”. У викладацькій вона підійшла до дзеркала. “І справді… Що Борис у мені знайшов?”
Додому вона пішла раніше, почала готувати вечерю — м’ясо в горщиках, щоб як раз до його приходу. Все було готово. Вона підійшла до вікна. Чоловік завжди ставив машину під вікнами, але сьогодні її не було. Раптом за спиною клацнув замок.
“Ти не на машині? Зламалася?” — спитала вона.
“Ні, поставив у іншому місці”.
Вона не розпитувала. Повернулася на кухню, щоб дістати горщики. Борис сів за стіл.
“Оксано, сядь”.
Вона поклала рукавицю й сіла навпроти, схрестивши пальці. Він не дивився їй у вічі.
“Справа в тому… Я кохаю іншу. І йду до неї”, — сказав він.
Оксана стиснула руки так, що заболіли кістки.
“Вибач. Піду збирати речі”.
Він пішов. Вона чула, як він відчиняє шафу, знімає вішалки, відкриває шухляду з документами. Потім — звук чВона сиділа нерухомо, слухаючи, як захлопнулися двері, і тільки тоді, коли в квартирі знову запанувала тиша, Оксана зрозуміла, що тридцять років разом можна втратити за одну мить, але втрачене щастя — це не кінець, а початок нового шляху до себе.
