Вернувся із заробітків — а в своїй хаті чужий
Микола приїхав із Німеччини до рідного Чернігова пізно ввечері. Як завжди, першим ділом завернув до матері. Ганна Іванівна обняла сина так, що аж хрустіло:
— Скільки літ, скільки зим, Миколко! Так сумувала! Ну що, заробив багато?
— Та як завжди, — усміхнувся чоловік. — Поки їхав, зрозумів: навіщо орендувати чужу хату, коли я майже цілий рік відсутній? Краще платити за свою, хоч і в кредит, але свою.
— Мудро кажеш, — кивнула мати. — Тобі вже двадцять вісім, пора й про сім’ю думати. А там — і діти. Без свого кута нікуди.
За два місяці Микола купив однушку в новобудові, облаштував зі смаком — все як любить. Ключі на всяк випадок залишив матері, а сам знову поїхав на заробітки.
Але тільки він перетнув кордон, Ганна Іванівна віддала ключі своїй доньці — Мар’яні. Та старша за Миколу на кілька років, ніде міцно не працює, завжди по вуха в боргах, живе в очікуванні багатого князя.
— Трохи поживе, заощадить, на ноги встане, — думала мати. — Що тут поганого?
Але даремно сподівалася. За чотири місяці Мар’яна не тільки не виправилася — ще глибше залізла у борги. Коли прийшов час звільняти житло, вона просто змінила замки. Щоб ніхто, включаючи Миколу, не зміг її випхнути.
Коли Микола повернувся і спробував відкрити двері — ключ не підійшов. Він був у шоці.
— Якого біса? — пробурчав він і негайно поїхав до матері.
Та несміливо зізналася, що впустила Мар’яну, але не знала, що та поміняла замки. Микола закипів:
— Одне діло — пустила пожити, без мого відома. Але щоб замки міняти? І вона збирається виїжджати?
— Я пропонувала до себе, — виправдовувалася мати. — Але вона відмовилась…
Наступного дня Микола викликав дільничного. Двері вскрили. Заяву на сестру він писати не став, але розмова була гірка.
— Міг би і у матусі пожити, — холодно сказала Мар’яна. — Тобі все одно скоро знову за кордон. А мені треба особисте життя влаштовувати.
— Не для цього я квартиру купував, — різко відповів Микола. — Заводь кавалерів у орендованому. Сама йди працювати і закривай свої кредити.
— Та без тебе розберуся! Одружся спершу, радник!
Зібравши речі, Мар’яна виїхала. Відносини між братом і сестрою розірвалися. Микола не сумував — він давно зрозумів: Мар’яні від родини потрібні лише гроші.
Минуло кілька місяців. У Ганни Іванівні — дача, город. Микола, у відпустці, вирішив допомогти матері з врожаєм. І — хто б міг подумати — на ділянці натрапив на Мар’яну.
— Ну здоровенькі, братику, — єдко посміхнулася вона. — Що, сумління мучить, вирішив буряка почистити?
— Краще скажи, ти чого приїхала? Знову грошей треба?
— Матуся мені квартиру купила, — не зморгнувши оком, оголосила Мар’яна. — За мої старання.
— Що?! Яку ще квартиру?
— Двійку в новобудові. З меблями. В кредит. Мама оформила на себе.
Микола зблід. Він згадав, як працював на будівництві за кордоном, як збирав на перший внесок… А Мар’яні — на таці під ніс?
Він нічого не сказав. Допоміг із врожаєм і поїхав. Але серце стислося.
Через тиждень Мар’яна сама написала братові. Балконні двері зламались — просила полагодити. Микола погодився: цікаво було поглянути на її «палац». Квартира виявилась звичайною, анітрохи не кращою за його власну.
— Фурнітура вилетіла, — оцінив він. — Треба деталь замовити.
— Сам і замов. І в мами грошей візьми, — байдуже кинула Мар’яна.
— Ти знущаєшся?! Мати тобі квартиру купила, меблювала, а ти навіть дрібниці не купиш?
— Просто ти заздриш. Матуся мене більше любить. Гаразд, іди геть!
Микола вийшов, не промовивши ні слова. Того ж дня він заблокував її номер. Більше не хотів ні дзвінків, ні зустрічей.
— Нехай живуть, як хочуть, — вирішив він. — Я знаю своє місце. І більше нікому ключів не залишу.
