*Записи щоденника*
“— Будь ласка, поверни мені сина. Віддам тобі все, що забажаєш, — прошепотіла Надія, збираючи останні сили.
— Ще й не так! Тобі ж лише сорок три. Думаєш, вічно будеш сумувати за мамою? Брешеш. За статистикою, самотніх жінок більше, ніж чоловіків. Рано чи пізно якась візьме його під крило. Тож їдьмо до Києва, не заважай батькові влаштувати особисте життя. Невже хочеш, щоб він до кінця днів був самотнім?
Жили вони у невеличкому містечку під Києвом. Коли дівчата були у десятому класі, мати Надії потрапила під машину. Вона з батьком важко переживали втрату. На Надію впали всі домашні клопоти, але вона встигала все, не запустила навчання і добре склала НМТ.
Оксана завжди мріяла вирватися з провінції до столиці, умовляла Надію поїхати разом.
— Батько досі не може змиритися зі смертю мами. А якщо й я його покину? Ні, не залишу його самого, — відмовлялася Надія.
— Та годі тобі! Ще молодий, не зійде з розуму. Повір, скоро знайдеться якась жінка, і він забуде про сум. Тож їдьмо до Києва, не заважай йому жити своїм життям. Невже хочеш, щоб він самотнім залишився?
Жорстокі слова подруги болісно вкололи Надію. Та не можна сказати, що в них не було правди. Тому Надія все ж поговорила з батьком.
— Їдь, доню. Не бійся, я впораюся. До Києва ж не на край світу. Не сподобається — повернешся. Що ти тут робитимеш?
І Надія поїхала з Оксаною до Києва. Вчилася добре, могла б поступити до університету. Та Оксана з середніми балама навряд чи потрапила б туди. А Надія не хотіла кидати подругу. Разом вони вступили до педагогічного коледжу. Університет міг дочекатися – потім було б заочне. Жили в одній кімнаті у гуртожитку.
Спочатку Надія щоЗа вікном падав сніг, а Надія, обіймаючи Ваню, думала лише про одне: як добре, що тепер вони разом, і ніхто не зможе їх розлучити.
