Марія сиділа на кухні у своїй новій квартирі, перегортаючи старі фото. Сім років шлюбу вмістилися у невеликий альбом. Вона добре пам’ятала, як на початку стосунків з Богданом вірила, що все налагодиться. Та час показав інакше.
Тетяна Петровна, її свекруха, з’являлася у їхньому домі майже щодня. Приходила без попередження, відчиняла двері власним ключем, який Богдан дав їй «на всяк випадок». Завжди знаходила, до чого причепитися: то борщ несолений, то в хаті безлад, то Марія занадто пізно повертається з роботи.
Богдан зазвичай мовчав або змінював тему. Марія ж, стиснувши зуби, терпіла.
Тепер, сидячи у квартирі, яка дісталася від бабусі, вона усвідомила всю глибину її слів: «Марусенько, головне — мати свій кут і роботу, тоді ніхто не зможе тобою вертіти». Сім років вона намагалася стати «гарною дружиною» за мірками Тетяни Петровни.
Дзвінок у двері вирвав Марію з думок. На порозі стояла свекруха — пряма, владна.
— Що це ти влаштовуєш, дівчино? — безцеремонно пройшла у вітальню. — Богдан місця собі не знаходить, а ти тут розслабляєшся.
— Що з Богданом? — не втрималася Марія. — Чому він сам не прийшов?
— У нього робота, не до твоїх капризів. Збирайся, годі дуріти.
В середині Марії піднялася хвиля обурення. Сім років такого ставлення — і жодного разу Богдан не заступився за дружину.
— Ні, — різко сказала вона. — Я нікуди не йду. Годі.
Тетяна Петровна змінилася в обличчі:
— Як це «не йду»? А як же сім’я? А Богдан?
— А Богдан подбав про мене? Коли ви приходили без запрошення й критикували кожен мій крок? Коли вимагали продати мою квартиру на ремонт вашої дачі? Коли викидали мої речі?
— Я лише хотіла допомогти! Ти була такою недосвідченою, треба було вчити тебе бути гарною дружиною.
— Вчити? Ви не вчили, ви намагалися зламати мене. Але більше не вийде.
У цю мить у Марії забренчав телефон. Богдан. Вона глянула на свекруху, яка з переможним виглядом чекала.
— Відповідай, — майже наказала та. — Богдан усе зрозуміє, усе пробачить. Повернешся додому, і житимемо, як раніше.
Марія мовчки сховала телефон у кишеню.
— Знаєте, Тетяно Петрівно, — спокійно промовила вона, — я справді усе вирішила. Більше не можу жити під постійним контролем і приниженням.
Обличчя свекрухи перекривилося:
— Якого приниження? Я ставилася до тебе, як до рідної!
— Я вже не дитина, щоб мені вказували, як дихати.
— НеМарія взяла глибокий вдих, усміхнулася і промовила: “Тепер я вільно дихаю”.
