Якось я затримався на роботі і повертався доволі пізно. Тому вирішив піти короткою дорогою, щоб швидше дістатися дому. Проходивши парк, помітив дівчину, що сиділа сама на лавці і, здається, тихенько схлипувала. Спочатку я хотів пройти повз, адже навіть не був впевнений, що вона плаче, та потім подумав, що, можливо, в людини серйозні проблеми і я можу допомогти.
Я присів і запитав, чи потрібна допомога. Дівчина нічого не відповіла, лише продовжила плакати. Тепер я точно був переконаний, що це плач. І відразу почав накрапати дощик. Я дістав із сумки парасольку і накрив нас обох. Та цей жест не порушив мовчання. З кожною хвилиною дощ дедалі сильнішав. Тому я вирішив провести її додому. Куди ж іти самій, без парасольки в таку то погоду?
Дівчина нарешті видавила посмішку і зазначила, що доведеться іти довго, адже вона живе на іншому кінці міста. Коли я почув хоч щось від неї, то почав розвивати спілкування. Ми поговорили про все на світі, а потім я глянув на годинник і зрозумів, що вже надто пізно. Тому викликав дівчині таксі і ми поїхали до неї, а тоді таксист мав завезти мене. Коли ми прощались, то вона сказала:
– Дякую вам за все, дякую за небайдужість і підтримку зовсім незнайомої вам людини. Я хочу віддячити вам, тому запрошую в ресторан. Вечеря за мій рахунок.
На наступний день ми таки пішли в ресторан. Він знаходився неподалік мого дому. Розмова наша була легка і невимушена, складалося враження, що знайомі вже тисячу років. А під впливом вина язики розв’язалися ще більше. Тоді то Інна мені й розповіла, що тоді так гірко ридала через розрив з хлопцем.
Коли ресторан оголосив про закриття, ми одночасно засміялись, адже не помітили, як просиділи тут так довго. Я запропонував заплатити за вечерю або хоча б поділити суму навпіл, та нова знайома була категорично проти.
З того вечора ми більше й не бачилися. Та чомусь я не можу її викинути з голови. Якщо вона не телефонує більше, то, можливо, не хоче продовжувати спілкування. А чи варто мені нав’язуватися і пропонувати зустрітися ще?
