Нас ніхто не приїхав зустрічати, коли мене з донькою виписували з пологового будинку.
Я ніколи не наважувалась про це розповісти, але пройшло вже багато років і мені захотілося поділитись…
Моя донька народилась в потрібний термін, з вагою 3,3 кг та ростом – 50 см, о п’ятій ранку. Пологи у мене були дуже складні, що принесло за собою цілий ряд негараздів. Через ряд невчасних дій у дитини розвинулась страшенна гіпоксія, а як наслідок гідрофілія, пневмонія і… ДЦП. Повідомивши мені цей жахливий діагноз, лікарі радили мені відмовитись від моєї дівчинки, мовляв: «ще встигнете собі народити не одну здорову дитину». Я їх навіть не слухала, підходила до боксу реанімації, де лежала моя крихітка і здавалося земля пливла під моїми ногами. Вона була підключена до апарату штучного дихання і ледве-ледве ворушила малесенькими пальчиками.
Коли розповіла все чоловікові, він досить довгий час просто мовчав, а потім почав мене переконувати, що лікарі мають рацію. Свою позицію, що я нізащо не залишу свою дитину, я озвучила відразу. Тоді він просто розвернувся і пішов геть, сказавши мені, що жити з нами він не буде.
На цьому наші дороги з ним розійшлися. Ми з донькою повернулися додому, я назвала її Вікторією. Мені доводилося нелегко. Я намагалася часто розмовляти з донькою і мені навіть здавалося, що вона все розуміє, бо у відповідь на мої слова, зажди кліпала своїми маленькими оченятами. Але це була єдина її навичка… Я старалася заглиблюватись в ситуацію настільки, наскільки вистачало моєї немедичної компетенції, ми були у багатьох лікарів, але на жаль без належних коштів далеко не розженешся. Руки по тихеньку починали опускатися.
Зверталась за допомогою до чоловіка, але він лише уникав нас. Прийшов час коли я зрозуміла, що одній мені не справитись, виходу в мене не було. Думки про те, щоб віддати свою дівчинку в будинок для дітей інвалідів, були гіршими за смерть. Тоді вже ліпше смерть! Двері свідомо залишила відчиненими навстіж, щоб хтось зміг безпроблемно увійти в дім, я лише збиралась забратися на підвіконня, як раптом почула крик своєї доньки. Перший крик в її житті.
Ніколи не забуду того відчуття, що я відчувала тоді. Відкинула геть від себе всі брудні думки про смерть, закрила вікно і двері, нагодувала Вікторію і ще довго ходила з нею на руках, міцно притиснувши її до своїх грудей. Тоді я пообіцяла, що ніколи її не залишу.
Я наважилась просити допомоги в усіх людей. Розвішувала об’яви на всіх під’їздах. Інтернет в той час не мав такої популярності як зараз, не говорячи вже про різні соціальні мережі.
На мої оголошення відгукувалося багато небайдужих людей. Нам допомагали продуктами, одягом, а інколи й грошима. Відкладати кошти на лікування стало трохи легше і вже згодом ми його відновили.
Потім в мене появився Костянтин, який теж підтримував нас матеріально. Він завжди мріяв про дітей, але в першому шлюбі в нього не склалося і вони з дружиною так і розійшлися, не народивши собі нащадків. На Віку він дивився дуже трепетно, вона не схожа на інших дітей, тому й особлива. Він постійно приносив для неї різні подарунки. З часом ми закохалися один в одного і Костя переїхав жити до нас.
Він старався не лише забезпечити нас, а й балувати. Я багато часу проводила з донькою, він же постійно був на роботі, щоб поставити Вікторію на ноги та часто повторював, що це не лише моя донька, що вона наша донька. З його допомогою ми навіть проходили реабілітацію в Німеччині.
В моєї доньки було досить складне дитинство, але тепер все по заду.
Зараз їй вже 25 і вона майстер спорту із плавання. Обожнює свого татуся і по цей час зберігає всі, подаровані ним, ляльки. А ще у Віки є молодший брат Вадим, якому вже 20 років.
Запитаєте, як ми е все пережили? Ми просто ніколи не втрачали віру і ростили в собі безмежне терпіння.
Мені ніколи не переставало це боліти, але я захотіла про це розказати. Бо, можливо, наша історія підтримає тих мам, які опинились у схожій життєвій ситуації. Не всі проблеми в житті вирішуються, але потрібно ніколи не втрачати надію і вірити в краще. Наша донька теж не вилікувалась повністю, але це не стало на заваді її успіхів і в спорті, і в особистому житті.
Я хочу всім побажати вірити в себе та у своїх дітей. Не втрачайте надію та цінуйте всі моменти в житті, бо вони приносять нам неоціненні уроки та мудрість.
