Вперше фільм про справжнє кохання я подивилася у 13 років. Тоді й вирішила, що хочу, щоб і в моєму житті трапилося так само. Ні, я зараз не про чарівного принца на білому коні, який забере мене у своє королівство і на цьому всі мої біди припиняться. Я про інше «і в горі, і в радості доки смерть не розлучить нас».
Тобто я хочу зустріти чоловіка з яким зможу прожити все своє життя до останнього подиху. Нехай він буде не ідеальним, має дурні звички чи важкий характер та я одразу зрозумію, що це саме він. Має бути «тривожний дзвіночок» у серці. Саме так, на мою думку, розпочинається справжнє кохання. Головне, щоб цей дзвіночок був взаємний.
На разі мені 28 років. Мої шкільні подруги давно вже вийшли заміж, народили дітей. Є такі, що встигли розлучитися й вдруге знайти чоловіків. Я ж не маю гострої потреби у заміжжі. Чого не скажеш про мою маму. Кожна наша розмова закінчується одним і тим же: «Доню, тобі пора вийти заміж. Час іде не на твою користь. Після 30 дуже важко завагітніти, а родити ти сама вже й не зможеш. Ти користуєшся тим кремом, що я тоді подарувала? Він гарно розгладжує зморшки навколо очей» Щось типу цього.
Тобто, аналізуючи слова моєї мами. Яка життя прожила й знає, як буде краще – я повинна вийти заміж, бо прийшов мій час. При цьому ніхто не говорить про кохання та долю. Повинність. Хто її придумав, чому я маю вийти заміж до 30 років. Що зі мною станеться у 31?
Словом, попри 21 століття на дворі й те, що інститут шлюбу давно вже застарілий, я хочу бути вірною собі й залишитися старомодною. Якщо я і вийду заміж, то тільки за своє справжнє кохання.
Не всі повинні розділяти мій погляд. У наш час дуже багато дівчат, які обирають чоловіків за їхнім статусом та гаманцем. Якщо вони від цього щасливі, будь ласка, це їхнє право. Так само і я маю право бути вільною, всупереч своєму віку. Шкода, що не всі це поважають
