Вимушено поїхав на заробітки за кордон. Нам конче треба було придбати житло для дочки. Все життя промучилися в однокімнатній квартирі. І далі тягнути нема куди.
Дочка виходить заміж. Жити молодій сім’ї ніде. А Оля вже чекає на дитину. Куди їм податися? Вирішив посприяти доньці в цьому питанні. Вона в мене одна і чого лиш не зробиш заради коханої дитини.
Болісно було розставатися з сім’єю. Бо це було вперше в моєму житті. Якось було дуже незвично. Але в Португалії я швидко адаптувався. Тут було чимало таких, як я. І життя набрало звичних обрисів.
Почав думати про перевезення сюди дружини. Тут для неї робота також знайдеться. Все-таки вдвох легше буде, ніж одному. І коли вже був готовий до переїзду дружини – підшукав помешкання на двох, роботу на кілька годин, щоб Віра трохи адаптувалася, зателефонував коханій. Вона відмовилася навідріз.
-Я сумую за тобою. Мені з ніким проводити вихідні. І тобі там самій нічого робити. Тут добре. Тобі сподобається, – вмовляв Віру, за котрою справді сумував. Проте вона не велася на мої вмовляння. Вела себе незвично відчужено і холодно.
Мене це навіть обурило. Адже досі її любив і відчував у ній потребу. Це єдине, чого мені гостро тут не вистачало. І чого вона так опирається? Дочка доросла, має вже власну сім’ю. А ми б могли жити певний час тут удвох.
Після кількаразових вмовлянь, зрозумів, що про переїзд дружини мріяти годі. Вона вперто стояла на своєму.
Я більше не наполягав. Раз не треба їй до мене, то не треба. Хоч внутрішня образа не давала спокою. Бо ж ніколи з дружиною в мене не було розбіжностей. Завжди знаходили спільну мову. А тут не склалося.
І раптом одного злощасного дня приходить до мене чорна звістка – Віра зраджує мені. Це був грім серед ясного неба. Цього вечора я вперше нап ився до зюзиків. Але мені від цього не полегшало. Розбитий горщик не склеїти. Треба було тепер навчитися з цим болем жити. А може, й вдарити по ньому тим же – знайти собі жінку, яку можна кохати.
