“Позбався від нього негайно!” — пролунало від дівчини, коли вона подивилася на мого кота, що прожив із меню цілих десять років.
Нещодавно ми з моєю дівчиною Соломією вирішили зажити разом. До цього зустрічалися майже вісім місяців — усе йшло чудово, тож я запропонував їй переїхати до мене. Мало бути затишне гніздечко на трьох — я, Соломія та мій вірний друг, кіт Барсик.
Барсик був зі мною десять років. Я забрав його з батьківського дому, коли переїхав до іншого міста. Він став частиною мого життя. Ми пройшли разом і самотність, і успіхи, і навіть невдалі закохання. Барсик завжди зустрічав мене біля дверей, спав поруч, муркотів у важкі моменти. Я не просто любив цього кота — він був моєю родиною.
Спочатку Соломія не виявляла невдоволення. Навпаки, іноді навіть гладила Барсика, казала, що він «гарний». Я тоді подумав, що нам неймовірно пощастило — ми втрьох житимемо мирно та щасливо. Але радість виявилася короткою.
Через кілька тижнів у Соломії з’явилися дивні симптоми: постійний нежить, червоні очі, кашель, головний біль. Я запропонував сходити до лікаря. Діагноз пролунав, як грім серед ясного неба: алергія на котячу шерсть.
— Але як? — здивовано запитав я. — Адже ж вона й раніше бувала в кішок, і з Барсиком гралася…
— Пане, алергія — це підступна річ. Її дія може накопичуватися. Поки ви зустрічалися, у дівчини не було постійного контакту з алергеном. Тепер вона живе з ним. Реакція посилюється і може стати небезпечною, — сухо відповів лікар.
Я був спустошений. Розривався між здоровим глуздом і болем у душі. Я любив Соломію, але як поступити з Барсиком, істотою, що була поруч, коли нікого більше не було?
Дорогою додому я вже обмірковував, що можна тимчасово відвезти кота до батьків. Був готовий пожертвувати частиною себе заради здоров’я Соломії. Але ледь ми переступили поріг, дівчина, навіть не знявши пальто, спитала:
— Ну що, коли вже позбавишся від нього?
— Як це «позбавишся»? — збентежено перепитав я. — Ми ж тільки повернулися, давай хоча б обговоримо…
— Тут нічого обговорювати, — холодно відсікла вона. — Мені щораз гірше. Хочеш, щоб я задихнулася?
Я завмер. Від її тону, від різких слів. До цього моменту я був готовий на компроміс. Але слово «позбавишся» — ніби ніж по серцю. Вона не бачила в моєму друзі живу істоту, до якої я прив’язаний усією душею. Для неї він був сміттям, непотрібною річчю, джерелом дискомфорту.
— Якщо хтось і має йти, то це ти, — тихо сказав я. — Барсик залишається. І крапка.
Соломія мовчала кілька секунд, потім, не промовивши жодного слова, розвернулася й почала збирати речі. За кілька годин від її присутності не лишилося й сліду.
Спочатку я відчував порожнечу, але потім прийшло дивне полегшення. Я зрозумів: людина, яка вимагає знищити частину твого життя, не може по-справжньому любити. Так, я міг би влаштувати все інакше — знайти компроміс, умовити залишитися. Але навіщо? Щоб потім ходити навшпиньки і боятися її нової «алергії»?
Я не шкодую. Інколи тварини виявляються вірнішими за людей. Барсик лежав поруч, коли я налив собі міцного чаю і просто дивився у вікно. Він муркотів, ніби казав: «Я з тобою. Усе буде добре».
І правда — буде. Життя не закінчується на одному коханні. Але якщо людина вимагає, щоб ти викреслив із свого життя того, хто був поруч у важку хвилину — це не кохання. Це егоїзм.
Зараз я знову живу удвох з Барсиком. Можливо, коли-небудь з’явиться людина, яка зрозуміє: моя родина — це не лише я. Це й мій старий, мудрий, пухнастий друг.
