**Щоденниковий запис**
Сьогодні побачив щось, що розірвало мені серце. На ринку в Києві стара жінка, зігнута від холоду, благала торгівку:
Доню, будь ласка, дай хоч крихту хліба Третій день нічого не їла. Грошей немає.
Її руки тремтіли, а в очах стояли сльози. Вітер свистів між будівлями, немов насміхаючись з її безпорадності. Торгівка, жінка з холодним поглядом, лише знизала плечима:
Це крамниця, не притулок. Приходь завтра, як здаси пляшки тоді й поговоримо.
Бабуся похитуючись пішла. Вона запізнилася на прийом склотари, а значить залишилася без їжі. Я знав її обличчя. Щось у ньому було знайоме, але спогади не приходили. Лише брошка старовинна квітка, яку вона носила ще в моїх шкільних роках.
Тоді я купив хліб, слойки й поїхав додому. Дружина Наталя скаржилася, що син знову побився в школі, а я, як завжди, був заклопотаний справами. “Все для сімї”, говорив собі, але в глибині душі розумів: вони потребують не грошей, а мене.
Вночі раптом згадав це ж Тамара Іванівна, моя вчителька! Та сама, що годувала мене в дитинстві, коли вдома було пусто. Вона знаходила для мене “роботу” полагодити паркан, посадити квіти, а потім годувала, ніби це плата.
Наступного дня я знайшов її в напівзруйнованій хрущовці. Коли я запропонував переїхати до нас, вона заплакала:
Як же я навчу твоїх дітей, якщо й сама ледве тримаюся?
Ви вчили мене, відповів я. Тепер навчіть їх.
Вона погодилась. І з того дня наше життя змінилося. Діти Артем і Данило слухають її, як казку. Наталя знайшла в ній подругу. А сьогодні, коли ми привезли з пологового маленьку Софійку, Артем з гордістю сказав:
Тамара Іванівна навчила нас пекти хліб!
Вона сиділа в кутку, усміхаючись. І я зрозумів: це не я її врятував. Вона врятувала нас усіх.
**Урок:** Добро повертається. Але чекати не треба воно мусить початися з тебе.
