Мене звати Анастасія. Ось живу на світі вже 35 років, і скільки себе пам’ятаю, завжди чула від мами її повчальні слова:
“Настуню, в житті сім’я то опора та підтримка, тому вам з сестрою треба горнутися одна до одної, допомагати одна одній, і словом, і ділом…».
Тільки, чомусь, так сталося, що допомагала своїй молодшій Марині саме я. Батька ми рано втратили, автомобільна аварія,тому мама піднімала на ноги нас сама.
Після закінчення школи, я самостійно вступила в економічний університет, отримала спеціальність, вийшла заміж за свого одногрупника Романа. На подаровані гроші ми купили квартиру під виплату, і стали облаштовувати своє сімейне гніздечко.Було важко, ми обоє працювали, складали копійку до копійки.

Марина за цей час встигла двічі вийти заміж та закінчити курси манікюру. Мама все її шкодувала, часто допомагала їй фінансово, поки працювала. Коли не стало нашої бабусі, прийшов час поділити спадщину- будинок в селі.
Настуню, я все розумію, що у тебе кредит, ти хочеш зробити ремонт.Я все розумію…Але в тебе є чоловік, а Маринці нашій не щастить. От хоче салон краси свій відкрити. Може, ти залишиш весь будинок для неї?Ось вже і покупці є…
У цей момент я думала тільки одне, що я говорю не з рідною мамою, а чужою мачухою. Ну не може рідна людина так виділяти одну дочку, а про іншу так забувати!
Хоч як мені не було прикро за себе, але я таки віддали свою частину спадку молодшій сестрі.Роман мене підтримав.
Минуло декілька років. Ми з чоловіком виплатили кредит за квартиру. У нас народився син Арсенчик, я сиділа в декреті, але підробляла трошки в інтернет-магазині. Марина знайшла нового обранця Вадима, який, на мою думку, просто витягував з неї гроші. Альфонс чистої води…Більше місяця на роботі не затримувався, а й правда, навіщо працювати, коли крутиш роман з власницею салону.
-Ми сім’я, – говорила мама по телефону мені одного вечора, – ми повинні триматися разом і допомагати один одному. Вадим без роботи залишився, а твій чоловік може за нього попросити в начальника, ну хто, крім сім’ї допоможе?
Роман замовив слівце за Вадима перед начальником, але недовго горе-кавалер попрацював особистим водієм. Розбив службову машину, і вліз у борги.
Марина звонила мені, слізно просила, вибачалася, казала, що усі свої заощадження вже віддала, і просила у мене грошей у позику…
Сестричко, рятуй, мені більше нема в кого просити…Позич, я все тобі поверну до копійки. Ну не можу я його покинути, люблю його. Та й кому я потрібна, мені вже за 30…
Пожаліла я сестру, позила їй гроші, які ми відкладали на нову машину.
Минуло 2 роки, а “віз і нині там”. Марина нарешті вийшла заміж за Вадима, справи у них йдуть добре, кожного сезону їздять відпочивати, а за повернення грошей навіть і думки ніхто не має. Терпець мій вже рветься. Мама руками розводить: “Ну немає у неї зараз, потерпи, ми ж сім’я”
Я мамі неодноразово про це казала. Просила, щоб та поговорила з сестрою…А мама далі стоїть на своєму…
“Доню,ми ж родина…Ну невже тобі шкода тих грошей, подивись яка Маринка наша щаслива…”
Серед усього цього я і виросла: в очі – одне, за очі – інше. Ніби я для матері прийомна, а Марина рідна.
Виручили, круто. Мені перед чоловіком досі соромно за таку поведінку сестри, хоч він мене і заспокоює.
Вирішила не бути більше такою дурною, а жити заради чоловіка та сина. Борг сестрі вибачила, і більше з нею нічого спільного мати не хочу. З мамою теж звела спілкування до мінімуму, бачимося тільки по великих святах. Більше не дозволю собою користуватися, навіть рідній сестрі та матері.