Ольга прокинулася від гуркоту. Знову. Щось падало, билось, розбивалося. Годинник показував шосту ранку. Неділя, єдиний день, коли можна було поспати хоча б до восьмої.
— Мамо! — ревів Андрій із кухні. — Де моя чашка? Ти знову все перепхала!
П’ятдесят два роки. Вона зібралася з духом, накинула халат. У дзеркалі — стомлене обличчя жінки, яка забула, коли востаннє висипалася. Сиве волосся, напіввилита фарба, зморшки під очима. Коли вона встигла так постаріти?
— Іду, іду, — пробурмотіла вона й поплелася до кухні.
Андрій стояв серед розгардіяшу. На підлозі — уламки тарілки, напевно тієї, яку він шпурнув, шукаючи своєї «улюбленої» чашки. Двадцять п’ять років, зріст метр вісімдесят, широкі плечі, а поводиться як розпещена дитина.
— Ось твоя чашка, — Ольга дістала із сушарки синю чашку з написом «Найкращий син».
Купила її давно, ще вірила, що він опам’ятається, знайде роботу, почне жити як доросла людина. Тепер цей напис здавався глузуванням.
— Чому ти її туди поклала? Я ж казав — моя чашка має стояти на столі!
— Андрійку, я вчора помила посуд…
— Не Андрійку! Андрій! Скільки можна повторювати!
Він вихопив чашку з її рук, налив у неї холодної заварки з чайника. Ольга дивилася на уламки й думала — знову прибирати. Знову купувати нову тарілку. Знову терпіти.
— Мам, що сталося? — у дверях з’явилася Соломія. Тоненька, тендітна, у старої піжамці. Дев’ятнадцять, а виглядає на шістнадцять. Вчиться в університеті, мріє працювати з дітьми. Якщо встигне. Якщо витримає цю атмосферу вдома.
— Нічого, доню. Тарілка розбилася.
— Сама розбилася, так? — хмикнув Андрій. — Сама взяла й упала.
Соломія мовчки взяла щітку й почала збирати уламки. Звично, спокійно. Ніби розбитий посуд удосвіта — норма життя.
— Не чіпай! — гаркнув Андрій. — Я тебе не просив прибирати!
— А хто буде? — тихо запитала дівчина.
— Не твоя справа!
Ольга сіла за стіл, схопилася за голову. Боже, скільки можна? Скільки ще терпіти ці крики, скандали, цю… війну у власному домі?
Десять років тому помер Сергій. Її чоловік, батько дітей. Серце не витримало. А може, просто не захотів більше жити в цьому божевільному світі. Тоді Андрій ще вчився в коледжі. Правда, незабаром кинув. Казав — не подобається. Пішов у магазин — відпрацював два тижні. Пішов звідти, бо «начальник — ідіот». Потім була будівництво — теж не сподобалось. Колеги — «дебиА через рік Ольга й Соломія сиділи на кухні з запашним чаєм і домашнім пирогом, слухаючи, як за вікном спокійно шепочуть листя й щебетають птахи.
