**Право на втому**
Олег повернувся додому пізно. Не кажучи ані слова, він зняв черевики у передпокої, повісив пальто й мовчки пройшов у ванну. За кілька хвилин він уже сидів на кухні, де на нього чекала тарілка з курячим рагу та зеленим горошком — фірмова страва його дружини Оксани. Поряд стоял салат із морепродуктів. Він узяв виделку, кілька секунд повозився із салатом, а потім різко обернувся.
— Скажи чесно… Де ти взяла цей салат? — запитав він тихо, але наполегливо.
Оксана завмерла, не доносячи чайник до чашки. У її очах застигло щось тривожне.
Разом вони жили вже понад тридцять років. Якби Оксану попросили оцінити свій шлюб за шкалою від одного до ста, вона б твердо сказала: «П’ятдесят». Бо було всього по трохи — кохання й роздратування, щастя й тягар, світлі миті й важкі будні. Звичайне життя. А Олег — хоч і впертий, хоч і з характером — був доброю людиною. Вірною, надійною, працюватою.
Все змінилося минулої весни, коли Оксана злягла. Лікар сказав, що це звичайне перевтомлення, яке накопичилося роками. Олег вез її додому на таксі — їхню машину вони давно не лагодили, всі гроші йшли на погашення кредиту за доньку — Мар’яну.
Мар’яна нещодавно вийшла заміж, і весілля хотіла «як у кіно». І хоч сукня виглядала дивно, а торт був, за словами Олега, «як жувальна гумка», батьки терпіли. Їм було важливо, щоб донька була щаслива.
Після весілля молоді переїхали до квартири, яка дісталася нареченому від діда, а Олег із дружиною продовжували виплачувати кредит, обходячись старим авто, зношеною технікою та вічною втомою.
Оксана працювала вчителькою англійської та брала додаткові заняття. Олег — слюсарем на заводі. Він відмовлявся від їдальні, бургерів, піци — тільки домашня їжа! Гаряча, свіжа, різноманітна.
Оксана не сперечалася, хоч після роботи ледве трималася на ногах. Одного разу вона не витримала:
— Як я встигну зварити тобі на вечерю перше, друге, салат і компот? Я не робот.
Але Олег у відповідь розповідав історії про свою прабабусю, яка й у полі працювала, і родину з восьми осіб годувала, і в художній самодіяльності брала участь.
Оксана просто втомлювалася. Одного разу, заглянувши у нову кулінарію біля дому за свіжим хлібом, вона побачила вітрину із салатами. І раптом сказала:
— Мені «Дари моря», велику порцію…
Додому на вечерю були голубці, пиріг… і той самий салат.
— Оце так новинка! Смачно, як удома, — похвалив Олег.
Оксана нічого не відповіла. І з того дня це стало її таємницею: якщо не встигала — купувала у кулінарії. Домашнє, смачне, трохи дорожче — але зате вона могла перепочити.
Так би воно й тривало, якби не випадок. На роботі Олег ділив обід із молодим практикантом. Той їв тефтелі та салат, дуже схожий на той, що їв і він.
— Звідки тефтелі?
— З кулінарії, за рогом. Там смачніше, ніж удома! — усміхнувся хлопець.
Олег насторожився. Забагато збігів. І тоді в ньому прокинулося підозріння…
Того вечора він мовчки їв, а потім поставив те питання. Оксана опустила очі.
— Я… я просто втомилася. Мені здавалося, тобі все одно, аби було смачно…
Олег підвівся. Підійшов. Обняв.
— Мені не все одно. Але ти теж людина, Окс. Ти маєш право втомлюватися.
Вона схлипнула. Він усміхнувся.
— Мир?
— Мир.
І того вечора замість звичного обіду вони замовили піцу, вІ того вечора вони, обнявшись, слухали дощ за вікном і згадували, як колись були просто двома закоханими, а не лише батьками, кредиторами та втомленими людьми.
