Олег повернувся додому пізно. Мовчки зняв черевики в передпокої, повісив пальто й без слів пройшов у ванну. За кілька хвилин він уже сидів на кухні, де на нього чекала тарілка з куркою та гарніром із зеленим горошком — фірмова страва його дружини Оксани. Поряд стояв салат із морепродуктів. Він узяв виделку, трохи пом’яв салат, а потім різко обернувся.
— Скажи правду… Де ти взяла цей салат? — запитав він тихо, але наполегливо.
Оксана завмерла, не донесши чайник до чашки. У її очах застигло щось тривожне.
Разом вони прожили вже понад тридцять років. Якби Оксана мала оцінити свій шлюб за шкалою від одного до ста, вона б без вагань сказала: “П’ятдесят”. Бо було все: кохання і дратівливість, щастя і втома, яскраві моменти й важкі будні. Звичайне життя. А Олег — хоч і впертий, хоч і з непростим характером — був доброю людиною. Вірною, надійною, працьовитою.
Все змінилося минулої весни, коли Оксана злягла. Лікар сказав, що це звичайне перевтомлення, яке накопичувалося роками. Олег везе її додому на таксі — власне авто вони давно не лагодили, всі гроші йшли на погашення кредиту за доньку — Марійку.
Марійка нещодавно вийшла заміж, і весілля хотіла “як у фільмах”. І нехай сукня виглядала дивно, а торт, за словами Олега, був “наче жувальна гумка”, — батьки терпіли. Для них було важливо, щоб донька була щаслива.
Після весілля молодята оселилися у квартирі, що дісталася нареченому від діда, а Олег з дружиною продовжували виплачувати кредит, живучи зі старим авто, зношеною технікою та вічною втомою.
Оксана працювала вчителькою англійської та давала додаткові уроки. Олег — слюсарем на заводі. Він відмовлявся від їдальні, бургерів, піци — тільки домашня їжа! Гаряча, свіжа, різноманітна.
Оксана не сперечалася, хоча після роботи ледве трималася на ногах. Одного разу вона не витримала:
— Ну як я встигну тобі на вечерю перше, друге, салат і компот? Я ж не робот.
Але Олег у відповідь розповідав історії про свою прабабусю, яка й у полі працювала, і сім’ю з восьми осіб годувала, і у художній самодіяльності брала участь.
Оксана просто втомлювалася. Одного разу, зайшовши у нову кулінарію біля дому за свіжим хлібом, вона побачила вітрину з салатами. І раптом сказала:
— Мені “Дари моря”, велику порцію…
Додому на вечерю були голубці, пиріг… і той самий салат.
— Оце так новинка! Смачно, ніби домашнє, — похвалив Олег.
Оксана нічого не відповіла. І з того дня це стало її таємницею: якщо не встигала — купувала у кулінарії. Домашнє, смачне, трохи дорожче — але зате вона могла перевести дух.
Так би все і тривало, якби не випадок. На роботі Олег ділив обід з молодим хлопцем, практикантом. Той їв тефтелі та салат, дуже схожий на той, що їв Олег.
— Звідки тефтелі?
— З кулінарії, за рогом. Там смачніше, ніж вдома! — усміхнувся хлопець.
Олег насторожився. Занадто багато збігів. І тоді в ньому прокинулось підозріння…
Того вечора він мовчки їв, а потім поставив те питання. Оксана опустила очі.
— Я… я просто втомилася. Мені здавалося, тобі все одно, аби було смачно…
Олег підвівся. Підійшов. Обійняв.
— Мені не все одно. Але ти теж людина, Окс. Ти маєш право втомлюватися.
Вона всхлипнула. Він усміхнувся.
— Мир?
— Мир.
І того вечора замість звичного вечері вони замовили піцу, ввімкнули старий фільм і вперше за довгий час відчули себе не просто чоловіком і дружиною… а парою, де для обох — важливо. І саме цього вистачило, щоб усе змінилося.
