Яскравий промінь сонця прорізав щілину в шторах, освітивши напружені обличчя за обіднім столом, але навіть він не зміг розтопити лід, що скував повітря у великій вітальні.
— Ми з Соломією хочемо пожити тут пару років, — Богдан говорив рішуче, намагаючись приховати тремтіння в голосі. — Це допоможе нам зібрати на свою оселю.
Соломія, сидячи поруч, нервово покручувала куток скатертини. Навпроти них Марія Іванівна, мати Богдана, завмерла з ножем у руці, наче збиралася розрубати не хліб, а саму ідею. Володимир Петрович, батько, замислено сьорбав чай, уникаючи поглядів.
— Пожити тут? — Марія Іванівна повільно опустила ніж. — З цією… твоєю дружиною?
— Так, мамо, з моєю дружиною, — Богдан підкреслив останнє слово. — Ми втомилися знімати житло. Це тимчасово, поки не накопичимо на іпотеку.
— У нас є місце, — раптом підтримав Володимир Петрович, відсуваючи чашку. — Дві кімнати пустують. Чому б не допомогти дітям?
Марія Іванівна кинула на чоловіка погляд, повний докору:
— А мене хтось питав? Я маю терпіти чужу жінку в своєму домі?
— Соломія не чужа, — Богдан відчув, як у ньому закипає лють. — Вона моя родина.
— Родина! — фуркнула мати. — Це захоплення, Богдане. Я бачу її наскрізь. Думаєш, вона тебе любить? Їй потрібна наша оселя, твої гроші, твоя частка!
Богдан стиснув кулаки. Ця розмова повторювалася не вперше. Від самого знайомства з Соломією мати не прийняла її — без пояснень, без причин. Можливо, справа була в тому, що Соломія стала тією, хто порушив звичний порядок, де Богдан залишався під повним контролем матері.
— Мамо, — Богдан намагався говорити спокійно, — третина цієї оселі належить мені. За заповітом бабусі. Я маю право тут жити.
Марія Іванівна зблідла:
— Ти погрожуєш мені? Своїй матері? Це вона тебе підмовляла, так? Навчила шантажувати!
— Годі, Маріє, — втрутився Володимир Петрович, підвищивши голос. — Богдан має рацію. Це його дім теж.
— Тоді нехай живе у своїй третині! — Марія Іванівна схопилася. — У комірчині! Чи на балконі!
Богдан повільно підвівся, його терпець урвався:
— Гаразд. Якщо ти не хочеш по-доброму, я продам свою частку. І повір, знайду таких сусідів, що ти пошкодуєш. Уяви, як весело буде жити з любителями гучної музики чи колекціонерами змій?
— Ти не посмієш, — прошипіла Марія Іванівна.
— У тебе тиждень, щоб вирішити, — Богдан рушив до дверей. — Потім я дзвоню ріелтору.
У передпокої він зупинився, намагаючись заспокоїти тремтіння. Ніколи раніше він не кидав матері такого виклику. Але заради Соломії, заради їхнього майбутнього, він був готовий на все.
Повернувшись у знімну хату, Богдан побачив тривогу в очах Соломії.
— Як пройшло? — запитала вона, вже знаючи відповідь по його похмурому лицу.
— Як завжди, — втомлено опустився він на диван. — Батько за нас, мати проти. Але я дав їй зрозуміти: або ми живемо у них, або я продаю свою частку.
Соломія зморщила чоло:
— Богдане, може, не варто? Ми впораємося…
— Ні, — різко перервав він. — Я не відступлю. Вона має прийняти тебе.
Тиждень минув без відповіді. На восьмий день Богдан подзвонив ріелтору:
— Хочу продати третину оселі. Швидко й недорого.
Через три дні до батьківського дому завітали перші «покупці» — двоє чоловіків із татуюваннями й запахом перегару. Володимир Петрович зустрів їх з посмішкою:
— Заходьте, оглядайтеся! Частка в гарній оселі, центр міста!
— А де наша третина буде? — буркнув один, оглядаючи вітальню. — Спати де? У ванній?
— Це юридичне питання, — підморгнув Володимир Петрович. — Формально вся оселя у спільній власності.
Марія Іванівна, почувши гамір, вийшла із спальні:
— Це ще хто? — її голос тремтів від обурення.
— Покупці, серденько, — спокійно відповів чоловік. — Цікавляться часткою Богдана.
— Геть! — скрикнула вона. — Ніхто не буде жити в моєму домі!
Наступного дня прийшли інші — пара з ексцентричним виглядом, що розповідала про свою колекцію тропічних жуків. Марія Іванівна зблідла, почувши про «нешкідливих павуків завбільшки з долоню». Третій візит був ще гіршим: чоловік, який представився любителем нічних медитацій з бубнами.
На четвертий день Марія Іванівна не витримала й подзвонила синові:
— Ти що, серйозно хочеш продати оселю якимось божевільним?
— Я попереджав, — холодно відповів Богдан. — Ти мала шанс.
— Гаразд, — витиснула вона. — Нехай твоя Соломія приїжджає. Але у мене будуть правила!
Вечором Богдан приїхав сам, щоб обговорити умови. Соломія залишилася вдома — він не хотів, щоб вона знову терпіла приниження.
— Назви свої умови, — сказав він,А за вікном розквітало життя, немов весна, що пробивається крізь сніг, і Богдан усміхнувся, відчуваючи, що тепер вони справді вільно дихають у своїй маленькій, але такий рідній оселі.
