Сьогодні в щоденнику запишу цю історію, бо вона мене не відпускає. Донька Олена дізналася про батькову зраду випадково того дня вона прогуляла школу, бо супроводжувала подругу Яринку до тату-майстра. У торговий центр іти в шкільній формі не хотілося, тож забігла додому перевдягтися. Коли Олена натягувала джинси, у дверях повернувся ключ, і вона завмерла, ледве тримаючи рівновагу на одній нозі, бо друга застрягла в штанині. Подумала навіть на злодіїв, але почула татовий голос він з кимось розмовляв.
“Зараз візьму форму й одразу виїжджаю, чувся його голос. Не можу ж сказати, що був на тренуванні, коли моя спортивна сумка під ліжком”.
Помилково прийняла за телефонну розмову він записував голосове, бо за кілька хвилин почувся жіночий голос:
“Коханий, я так сумувала, не дочекаюся… До речі, спекла твої улюблені вареники, тому поквапся, а то вони остигнуть. Цілую багато разів!”
Сенс почутого дійшов пізніше спочатку вона впізнала голос: це була тітка Оксана, татова колега й водночас сестра маминої подруги, яка часто гостювала. Олені вона подобалася: тітка Оксана була не як інші дорослі не удавала, що знає, як жити правильно, любила розважатися й слухала сучасну музику, а не ті сумні пісні, якими захоплювались Оленині батьки. Лише замислившись, чому тітка Оксана папі записує голосові, вона збагнула значення тих слів.
У цю мить ключ знову повернувся, і в хаті затихло. Олена опустилася на ліжко й ще раз перекотила в голові слова тітки Оксани ні, не привиділося, у її батька справжній роман. Що тепер робити? Сказати мамі чи ні? І як тепер поводитися з татом і з тією жінкою?
Не вирішивши нічого, побігла до подруги та вже пять повідомлень написала. Вони так чекали на похід цілий місяць вибирали малюнок, а Яринка ідеально навчилася підроблювати мамин підпис. Та тепер у Олени зовсім не було натхнення.
“Лено, та що з тобою? не відставала подруга. Нащо насупилась? Теж хочеш татуювання? Давай, я мамин підпис зроблю, просте діло!”
Як би добре було з кимось поділитися цією новиною, поділити провину, але навіть з подругою вона не могла говорити про таке. Тож Олена вдала, що все справді в татуюванні.
Наступні два тижні вона не могла вчитися, не гуляла з подругами, уникала розмов із мамою й була грубою з батьком. Що робити далі, не знала. Одного разу ледь не зізналася мамі, але та почала лаяти Оленю за двійку з хімії, й розмови не
Вона йшла додому, відчуваючи, як палить нова татуювання, а в голові крутилася одна думка: дорослішати іноді боляче, але ніяк інакше не вийде.
Право на невдачу.
